Читати книгу - "Вибір, Едіт Єва Егер"

не мала. Франкл був старший за мене на двадцять три роки — йому було тридцять дев’ять, коли його забрали до Аушвіцу, на той час він був уже успішним лікарем та психіатром. Тепер він відомий та славетний засновник логотерапії. Він практикував, читав лекції та навчав по всьому світу. Моє малесеньке есе так розчулило його, що він написав мені, звернувся до мене, як до товаришки по виживанню, як до рівної. Я написала про ту ніч, коли була змушена танцювати для Менґеле та уявляла себе на сцені Будапештської опери. Франкл написав, що він робив щось схоже в Аушвіці — у найгірші моменти він уявляв себе вільним, уявляв, як він читає лекції з психології ув’язнення у Відні. Він так само знаходив прихисток у внутрішньому світі, це так само відгороджувало його від страху та болю його існування, надихало надією та прагненням до мети, які надавали сенс та причину вижити. Книга Франкла та його лист допомогли мені знайти слушні слова про наш спільний досвід.

Так почалося наше листування та дружба, що тривала багато років. У листах ми разом намагалися шукати відповіді на запитання, що терзали нас упродовж життя. Чому я вижила? Яка мета мого життя? Який висновок я можу зробити з власних страждань? Як я можу допомогти собі та іншим пережити найстрашніші періоди життя та знайти в ньому місце для пристрасті та радості? Після кількох років листування ми вперше зустрілися на лекції, яку він читав у Сан-Дієго в 1970-х. Він запросив мене за лаштунки, познайомив з дружиною та навіть попросив прокоментувати його лекцію. То був надзвичайно важливий момент — мій ментор поставився до мене як до рівної. Та ще перший його лист посіяв у мені насіння мого покликання: знайти сенс свого життя, допомагаючи іншим знаходити сенс їхнього; вилікуватися, аби бути здатною лікувати інших; лікувати інших, аби бути здатною одужати самій. Він також дав мені черговий доказ слушності мого усвідомлення (яким я, однак, хибно скористалася, розлучившись із Белою), що я маю сили та можливість — рівно як і відповідальність — обирати власний сенс, власне життя.

Перші свідомі кроки до відкриття власного шляху я зробила наприкінці 1950-х, коли помітила складнощі у розвитку Джонні та усвідомила, що він потребує допомоги, аби впоратися з ними. Один знайомий порекомендував мені звернутися до юнґіанського психоаналітика, який навчався у Швейцарії. Я майже нічого не тямила в клінічній психології загалом та в юнґіанському аналізі зокрема, однак, трохи занурившись у тему, відзначила декілька думок з юнґіанського вчення, що видалися мені доцільними. Мені подобалося, як багато уваги приділялося міфам та архетипам, що нагадували мені літературу, яку я так полюбляла в дитинстві. Мене зацікавила ідея складати свідому та несвідому частини психіки в одне збалансоване ціле. Я пригадувала образ дисонансу між внутрішніми та зовнішніми переживаннями Віккі Пейдж у «Червоних черевичках», і насправді я сама також потерпала від загострення власних внутрішніх конфліктів. Я не вдавалася до свідомої терапії, аби зцілити свою напругу, на той час я лише воліла зрозуміти, що можу зробити для сина та як склеїти тріщину між мною та Белою, що виникла на тлі цієї проблеми. Окрім іншого, мене вабить погляд Карла Юнґа на терапевтичний аналіз: «Суть полягає в тому, аби казати ‘‘так’’ самому собі, аби визнавати себе найважливішою зі всіх задач і повсякчасно слідкувати за цим в усіх сумнівних проявах — насправді, саме це і потребує від нас найбільших зусиль». Казати «так» самій собі. Я воліла цього. Я воліла розквітати та вдосконалюватися.

Мій терапевт дав мені домашнє завдання — працювати з власними снами, — і я старанно записувала всі свої сновидіння. Я майже завжди літала уві сні, я могла вибирати, літати вище чи ближче до землі, швидше чи повільніше, я могла вибирати, над якими краєвидами літати — над європейськими соборами, гірськими лісами, океанськими пляжами. Я з нетерпінням чекала, коли вже час спати, аби дивитися ці сни, в яких я була сильна та щаслива, літала вільна, контролювала себе і все навколо. У цих сновидіннях я відкрила в собі силу переступати через несприятливі прогнози, що їх інші часто давали моєму синові. Я відкрила в собі бажання виходити за межі, які вважала встановленими для себе. Я не знала тоді, що всі обмеження, через які ми мали переступити, були зведені не ззовні, а зсередини. Тож коли кілька років по тому під впливом Віктора Франкла я почала запитувати в себе, чого я хочу від свого життя, то першою прийшла думка, що сказавши «ні» Белі, я скажу «так» собі.

Кілька місяців після розлучення я почувалася значно краще. Упродовж багатьох років я потерпала від мігреней (моя мама також страждала від виснажливого головного болю, тож я припускала, що це спадкове), і щойно ми з Белою роз’їхалися, мігрені зникли, наче змінилася пора року. Я гадала, що це пов’язане зі звільненням від Белиних штормів — від його крику та цинізму, його роздратування та зневіри. Зник не лише мій головний біль, а й необхідність ховатися та поступатися. Я запрошувала додому людей, з якими вчилася разом, та професорів, влаштовувала галасливі вечірки, відчувала себе центром спільноти, відкривалася світові.

Я розпочала життя, яким воліла жити. Так мені здавалося. Та незабаром воно вкрилося туманом. Усе навколо стало тьмяно-сірим. Я мусила нагадувати собі їсти.

Одного ранку суботи в травні 1969 року я сиджу вдома одна в кімнаті відпочинку. Сьогодні мій випускний. Мені сорок два. Я отримую диплом бакалавра з психології Техаського університету в Ель-Пасо, з відзнакою. Але я не можу змусити себе піти на церемонію нагородження. Мені надто соромно. «Я мала зробити це багато років тому», — кажу я собі. Та насправді маю на увазі: «Я не заслуговую на те, що вижила» — це прихований підтекст багатьох моїх рішень та переконань. Я така одержима доведенням власної вартості, здобуванням власного місця в цьому світі, що мені не потрібен для цього ніякий Гітлер. Я ув’язнила сама себе, переконуючи: «Хоч що б ти зробила, ти ніколи не будеш цього варта».

Найбільше я сумую за Белою через його манеру танцювати. Особливо віденський вальс. Хоч який він буває безсоромний та злий, він також вміє бути радісний, він дозволяє своєму тілу бути щасливим, виражати щастя. Він може збитися з ритму та все одно вести, триматися стійко. Часом я бачу його уві сні. Його дитинство, історії, що він