Читати книгу - "Твоє ім'я, Ксандер Демір"

— Це звучить як мрія, — задумливо сказав він, його голос був тихим, але сповненим захоплення. — Я не уявляю, як це — стояти на сцені перед такою кількістю людей.

— Це складно описати, — я усміхнулася, намагаючись знайти потрібні слова. — Це як бути на вершині хвилі. Спочатку ти боїшся, що вона тебе змиє, але потім ти розумієш, що можеш керувати нею. І це відчуття стає просто неймовірним.

Руслан замовк на кілька секунд, а потім несподівано запитав:

— А як ви почали співати? Завжди знали, що це ваше покликання?

Я зупинилася на мить, дивлячись в небо, де місяць продовжував свій безперервний шлях серед зірок.

— Я завжди знала, що хочу співати, — почала я, знову рушаючи вперед. — Ще з дитинства музика була частиною мого життя. Спочатку це було хобі, але з часом я зрозуміла, що це більше, ніж просто захоплення. Це моя душа. Коли я співаю, я відчуваю, що нарешті на своєму місці.

— Це надзвичайно, — сказав Руслан, уважно слухаючи кожне моє слово. — Я завжди захоплювався людьми, які знаходять своє справжнє покликання і слідують йому, незважаючи ні на що.

Я поглянула на нього і побачила в його очах щось, що змусило мене продовжити.

— А як щодо вас? — запитала я, цікавлячись. — Що привело вас сюди сьогодні ввечері?

Руслан на мить замислився, ніби зважував, чи варто ділитися.

— Мабуть, випадковість, — нарешті відповів він, злегка усміхнувшись. — Я приїхав до міста у справах, але, здається, випадково знайшов дещо більше, ніж просто роботу.

Ми продовжували йти, і розмова перетворилася на легкий, невимушений обмін думками та враженнями. Нічне місто, що оточувало нас, створювало відчуття відокремленого світу, де були тільки ми двоє, і все інше зникло на тлі. Цей момент здавався майже казковим, ніби ми були героями в якійсь незвичайній історії, що тільки починалася.

Коли ми нарешті дійшли до мого будинку, я відчула легкий смуток, що цей момент наближається до завершення.

— Дякую за компанію, — сказала я, зупиняючись перед дверима свого будинку. — Це була надзвичайна прогулянка.

— Навпаки, це я вам дякую, — відповів Руслан, і в його голосі відчувалося тепло. — Ніч, як і ваша музика, залишить незабутній слід в моїй пам’яті.

Ми обмінялися останніми усмішками, і я відчула, як невелика іскра надії з’явилася в моєму серці. Можливо, наша зустріч була долею, можливо, просто випадковістю. Але що б це не було, я була вдячна за цей момент, який подарував мені нове відчуття життя.

— Можна я заберу вас завтра на каву? — раптом запитав чоловік, дивлячись мене у вічі.

— Я подумаю..

Я грайливо усміхнулась, обійнявши себе руками.

— Ну.. я знаю тепер, де ви живете. Отже, я обов’язково колись вас витягну ще раз на прогулянку! — впевнено заявив він, посміхаючись. — Бувайте, Меліссо.

— Гарної ночі, Руслане.

Руслан відійшов, і я спостерігала, як його постать поступово зникала в нічній тиші. Це була ніч, яку я точно не забуду, і я відчувала, що ця історія ще далеко не завершена.