Читати книгу - "Рубінова книга, Керстін Гір"

Гамлет, Вільям Шекспір

Дрожки Вартових везли нас із Темпла в Белґравію набережною Темзи. Цього разу Лондон, який миготів за вікном, уже більше нагадував моє знайоме місто. Сонце осявало Біґ-Бен і Вестмінстерське абатство, по широких бульварах, на превелику мені втіху, прогулювались люди у світлому вбранні на зразок мого, з капелюхами на головах і мереживними парасольками в руках. Парки світилися весняною зеленню, вулиці були чистенькі й акуратно вибруковані.

— Це як декорація до мюзиклу! — вигукнула я. — Я теж хочу таку парасольку!

— Ми вибрали вдалий день, — зауважив Ґідеон. — І рік непоганий.

Свій циліндр він залишив у підвалі, щоправда, на його місці я зробила б так само, хоч і промовчала про це.

— Чому б нам не перехопити Марґрет у Темплі, коли вона приїде туди елапсувати?

— Я вже двічі намагався це зробити. Мені було досить важко переконати Вартових у своїх добрих намірах, дарма що я мав печатку, знав пароль та інше. Це не так просто — розрахувати реакцію Вартових минулого. У сумнівних випадках вони схиляються до того, щоб підтримати саме своїх знайомих мандрівників у часі, а не гостей з майбутнього, яких вони заледве знають або не знають зовсім. Так було і вчора вночі, і сьогодні вранці. Відвідавши Марґрет у її будинку, ми, можливо, досягнемо більшого успіху. У будь-якому разі, заскочимо її зненацька.

— А хіба не може виявитися так, що її охороняють удень і вночі, чекаючи на наш візит? Вона ж на нього розраховує. Уже років із чотири. Хіба ні?

— В «Анналах Вартових» не сказано ні про яку додаткову охорону. Там згадується тільки обов'язковий послухач, який стежить за будинком кожного мандрівника.

— Людина в чорному! — вигукнула я. — Біля нас теж стирчить такий!

— Вочевидь, він не надто ховається, — посміхнувся Ґідеон.

— Ні, анітрохи. Моя маленька сестричка вважає його чарівником. — Раптом мені дещо спало на думку. — А брати або сестри в тебе є?

— Менший брат, — відповів Ґідеон. — Але він уже трохи виріс. Йому сімнадцять років.

— А тобі?

— Мені дев'ятнадцять, — кинув Ґідеон. — Майже.

— Якщо вже ти закінчив школу, то чим займаєшся? Коли не брати до уваги стрибки у часі, звісно. — І гри на скрипці. — І що він там ще робить.

— Офіційно я значусь у Лондонському університеті, — зауважив він. — Але, гадаю, цей семестр мені не зарахують.

— Який фах?

— Щось ти занадто допитлива, еге ж?

— Я просто підтримую розмову, — відповіла я. Цю фразу я запозичила в Джеймса. — То що ти вивчаєш?

— Медицину, — дещо збентежено мовив юнак.

Я втрималася від здивованого «Ох!» і знову визирнула у вікно. Медицина. Цікаво. Цікаво. Цікаво.

— Сьогодні в школі це був твій хлопець?

— Що? Хто? — я обернулася до нього, ошелешена.

— Тип на сходах, який поклав тобі руку на плече. — Це прозвучало мимохіть, майже байдуже.

— Ти маєш на увазі Ґордона Ґельдермана? Люди добрі!

— Якщо він не твій хлопець, чому йому можна до тебе торкатися?

— Звісно, не можна. Правду кажучи, я просто не помітила, що він це зробив. — А тому не помітила, що незмигно стежила за Ґідеоном, який підбивав клинці до Шарлотти. Варто мені було згадати це, як кров линула мені до голови. Він її поцілував. Майже.

— Чому ти зашарілася? Через Ґордона Ґаллахана?

— Ґельдермана, — поправила я.

— Однаково. Він схожий на ідіота.

Я засміялася.

— І розмовляє він точно так само, — сказала я. — А цілується паскудно.

— Ну, це мені взагалі ні до чого. — Ґідеон нахилився до своїх туфель і зав'язав на них шнурки. Випроставшись, він схрестив руки на грудях і визирнув у вікно. — Глянь-но, це вже Белґравія-роуд! Тобі буде цікаво побачити свою прапрабабусю?

— Так, дуже. — Я вже й забула, про що ми щойно говорили. Як усе це дивно: моя прапрабабуся, яку я збиралася відвідати, була молодшою за мою власну матір.

Мабуть, вона вдало вийшла заміж, оскільки будинок на Ітон-плейс, біля якого зупинилися дрожки, був дуже аристократичний. Як і дворецький, який відчинив нам двері. Дворецький зовні був ошатнішим за містера Бернарда. Він навіть мав білі рукавички!

З надзвичайно недовірливим виглядом він узяв картку в Ґідеона, який кинув йому, що ми заїхали почаювати з господинею та й годі. Звісно, його дорога давня подруга леді Тілні дуже зрадіє, коли дізнається, що приїхала Ґвендолін Шеферд.

— Я думаю, ти здався йому недостатньо витонченим, — зауважила я, коли дворецький здимів із нашою візитівкою. — Без капелюха й баків.

— І без вусів, — докинув Ґідеон. — А в лорда Тілні є вуса, причому від вуха до вуха! Бачиш? Онде його портрет.

— О, мамо рідна! — вирвалось у мене. З'ясувалося, що смак щодо чоловіків моя прапрабабуся мала вельми химерний. Це були такі вуса, які на ніч треба накручувати на бігуді.

— А якщо вона просто перекаже, що її немає вдома? — запитала я. — Може, вона не палає бажанням знову з тобою зустрічатися.

— Знову — це добре сказано. Для неї спливло вже вісімнадцять років.

— Так багато? — На сходах стояла висока, струнка жінка, і руде волосся її було зібране в зачіску, не схожу на мою. Зовні вона нагадувала леді Арісту, хіба що на тридцять років молодшу. Я з подивом побачила, що і її тверда хода точнісінько така сама, як у леді Арісти.

Вона підійшла до мене, і ми обидві завмерли, поринувши у взаємне розглядання. Я зауважила, що моя прапрабабуся трішки скидається на мою матір. Я не знаю, кого або що розгледіла в мені леді Тілні, але вона кивнула і посміхнулася, немов мій вигляд її задовольнив.

Ґідеон зачекав хвильку, а тоді мовив:

— Леді Тілні, у мене до вас таке саме прохання, як і вісімнадцять років тому. Нам потрібна дрібка вашої крові.

— І я знову скажу те саме, що й вісімнадцять років тому. Не бачити тобі моєї крові. — Вона повернулася до нього. — Але я можу запропонувати вам чаю, хоча ще трохи зарано. За чашкою чаю приємно й побазікати.

— Тоді нам обов'язково слід випити чашечку, — галантно відказав Ґідеон.

Слідом за прапрабабусею ми піднялися сходами і ввійшли в кімнату з видом на вулицю. Там біля вікна стояв круглий столик, накритий до чаю на три персони. Тарілки, чашки, ложки, хліб, масло, мармелад, а посередині — таця з тоненькими огірковими сандвічами і ячмінними коржиками.

— Здається, ніби ви нас чекали, — зауважила я, а Ґідеон тим часом уважно обдивився кімнату.

Леді Тілні посміхнулася.

— Дійсно можна так подумати. Але насправді я чекала інших гостей. Сідайте, будь ласка.

— Ні, дякую, за цих умов ми краще постоїмо, —