Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста"

Деякий час було тихо-тихо. Потім старчихи пошкандибали до каміна, присіли й почали гріти над жаром свої кощаві покорчені руки. Червоний жар кидав зловісні відблиски на їхні зморщені обличчя, і вони видавалися від цього ще огиднішими. Погрівшись якийсь час, баби завели тиху розмову.

– А чи казала вона тобі ще щось, голубонько Анні, як я пішла по старшу? – спитала одна.

– Ні, ані слова. Спершу вона почала ламати й дряпати собі руки, але я втримала її, вона попручалася трохи, а там заспокоїлась: де вже в неї та сила візьметься, а я на мої літа ще хоч куди, хоч і живу на парафіяльних харчах.

– А вино, що їй лікар приписав, вона випила?

– Я хотіла їй дати, але вона так учепилася зубами в склянку, що я ледве видерла її в неї з рота: тому вино випила я, і воно таки зігріло мої кісточки.

Озирнувшись, чи не підслуховує часом наглядачка, потвора підсунулася ще ближче до вогню й весело захихотіла.

– Я пам’ятаю час, коли вона сама була б зробила те саме, а потім розказувала всім і реготалась, – мовила одна.

– Так, так, вона була весела, любила жартувати. А скільки вона на своєму віку покійничків попообмивала, попоприбирала! З-під її рук вони мов ті лялечки воскові виходили, – згадала друга. – Й оці старечі очі теж це все бачили, а ці старечі руки це все робили, я ж їй теж не раз допомагала.

Стара простягла вперед свої скорчені руки й переможно затрясла ними перед своїм лицем, потім помацала в кишені, витягла з неї стару полинялу табакерку, висипала пучку табаки на долоню своєї сусідки й трохи більше собі. Тим часом наглядачка, якій уже вривався терпець чекати, поки хвора прокинеться від свого забуття, підійшла до каміна й сердито спитала, скільки їй доведеться ще ждати.

– Недовго вже, місіс, – відповіла одна богаділка, дивлячись їй у вічі. – Нам усім недовго вже зосталось на смерть чекати. Терпіння! Терпіння! Вона вже незабаром прийде по нас усіх.

– Заткни свою пельку, безглузда відьмо, – суворо спинила її місіс Корней. – Скажи мені, Марто, чи часто буває вона в такому стані?

– Часто, – відповіла перша жінка.

– Але більше ніколи не буде, – мовила друга, – і якщо прокинеться ще раз, то вже востаннє, – пам’ятайте це, місіс: довго чекати вам не доведеться.

– Довго чи недовго, але мене вона в кожному разі тут не застане, – огризнулася місіс Корней. – А ви, баби, глядіть не турбуйте мене вдруге даремно. Я не повинна і не бажаю вартувати над усіма старчихами, що помирають у богадільні! Пам’ятайте це, старі поторочі. І якщо ви мені знову голову морочити будете, то я з вас, як перед Богом, усю дурість умить виб’ю!

Місіс Корней тупнула ногою і пішла вже важкою ходою до дверей, але в цю мить раптовий крик примусив її обернутись: це злякались богаділки – хвора підвелася на ліжку й простягала до них свої руки.

– Хто це? – скрикнула вона.

– Тс, тс, лягай, лягай, – кинулась до неї одна з богаділок, – заспокойся!

– Живою я вже більше не ляжу, – пручалася хвора, – я їй це мушу сказати, мушу! Ідіть сюди! Ближче, ближче… Дайте прошепотіти на вухо.

Вона схопила наглядачку за рукав і потягла до себе і вже хотіла була говорити, але в цю хвилину помітила обох старчих, що схилились над ліжком і з жадібною цікавістю витягли вперед свої шиї.

– Проженіть їх, проженіть, – мляво простогнала хвора, – тільки швидше, швидше!

Обидві старі поторочі почали скавуліти, що їхня бідна хвора товаришка зовсім спантеличилась і не пізнає своїх найщиріших приятельок і що вони її ні за що в світі не покинуть у смертельну хвилину, але наглядачка, не довго думаючи, випхала їх за поріг, замкнула двері й повернулася до ліжка.

Тоді ніжні приятельки змінили свій тон і почали обурено кричати через замкову щілину, що стара Саллі п’яна (а втім, до певної міри це була правда, бо окрім чималої дози опіуму, яку їй прописав аптекар, вона перебувала ще під впливом оденків горілки, якою її нещодавно почастували наостанку добросерді сестриці-жалібниці, спорожнивши самі цілу пляшку!).

– Слухайте мене тепер голосно, – мовила мруща жінка, немов змагаючись на останню силу, – у цій самій кімнаті… на цьому самісінькому ліжкові… колись лежала, і я її гляділа… гарненька молода жіночка… Її принесли сюди з вулиці непритомну, обшарпану, задрипану, з побитими ногами… Вона породила хлопчика й померла. Стривайте… якого року було це?

– Байдуже, якого там року, – перебила її нетерпляча слухачка, – що далі?

– Ага, – мляво провадила хвора, що знову почала втрачати свідомість, – ага, що я хотіла сказати про неї?.. про неї… Ага, знаю! – зненацька скрикнула вона, пориваючись наперед: щоки її спалахнули, а баньки мало не вискочили з лоба. – Я її пограбувала, пограбувала! Вона ще не охолола, кажу вам, вона ще не охолола, як я вкрала це!

– Вкрали що? На бога, що ви вкрали? – скрикнула наглядачка так, немовби зібралась гукати на ґвалт.

– Тс, – прошепотіла хвора й затулила їй рота рукою. – Єдине, що вона мала. Вона була гола, боса й голодна, але вона не продавала того й берегла на грудях. Воно було золоте, кажу вам, воно було із справжнього золота і могло б врятувати їй життя!

– Золоте! – відгукнулася наглядачка, зажерливо схиляючись над хворою, що знову відкинулась кволо на подушки. – Далі, далі. Хто була мати? Коли це було?

– Вона доручила мені зберегти цю річ, – простогнала хвора, – й звірилася на мене, бо біля неї не було нікого більше з жінок, а я вирішила її украсти ще тоді, коли вона показала мені її на своїх грудях, і може, і може, через мене загинула дитина! Якби вони були це знали, може б, вони краще поводилися з хлопцем.

– Знали – що? Кажіть!

– Хлопець зростав і щораз більше починав скидатися на покійну матір, – провадила жінка, не звертаючи уваги на питання наглядачки, – і так він її нагадував, так нагадував, що її лице ввесь час мені перед очима мов живе маячило. Бідолашна, бідолашна і така молода, таке смирне ягнятко. Стривайте! Я ще не все сказала, не все!

– Ні, ні, не все, швидше, а то не встигнете, – мовила наглядачка, схиляючись