Читати книгу - "Ловець тіні, Донато Каррізі"

— Як вони померли? — запитав журналіст.

Моро пошукав його обличчя серед інших, однак в очі сліпили фотоспалахами.

— Ми розглядаємо їх як третю пару, що стала жертвами монстра. Та зважаючи на той факт, що вони зникли більше ніж два роки тому, а виявлені рештки тіл перебувають у стані глибокого розкладу, є підстави вважати, що вони були перші.

Протягом двох років убивця жив собі спокійно, а тепер перетворився на чудовисько.

«Пенітенціарій казав, що його хтось захищав, — пригадала Сандра. — Хто і навіщо? Невже справді хтось може перейматися ним більше, аніж смертю двох невинних?!»

Астольфі став на бік отих безглуздих захисників, а вона його викрила. Комісар Креспі запевняв її, що судмедексперт тут був ні до чого, що діяв у нападі миттєвого божевілля. Однак Маркус відкинув оту гіпотезу. А тому Сандра тепер вірила лише йому.

Їй кортіло поглянути в обличчя іншим його спільникам, хай би ким вони були. Хотіла, аби вони затямили собі: хтось розкрив їхній план. Позаяк поліція не мала наміру розслідувати самогубство судмедексперта та його можливі причини, Сандра все одно хотіла послати їм вісточку. Вона чомусь не мала сумніву, що пенітенціарій таке ухвалив би.

Це спало їй на думку, коли вона побачила, як комісар Креспі виходив з лісу: як справжній вірянин, він перехрестився.

«Життя — це лише довга низка перших разів», — сказала подумки Сандра. І після останніх років, протягом яких вона все ховалася за захисним бар’єром об’єктива свого фотоапарата, можливо, для неї настав час ризикувати.

Отже, скориставшись тим, що всі телекамери були націлені на неї, позаяк вона стояла позаду віцеквестора Моро, Сандра звела правицю й осінила себе хрестом у зворотному напрямі так само, як зробив Астольфі в лісі біля Остії.

Частина третя

Вчений психопат

Четвертий урок навчання пенітенціарія відбувся в найбільшій церкві світу.

Базиліка Святого Петра не мала собі рівних. Її побудував великий Браманте після того, як знесли попередній храм. Разом з портиком вона була 211 метрів завдовжки. Висота купола аж до кінчика хреста, що його вінчав, становила 132 метри.

Усередині в кожної деталі інтер’єру, у кожної статуї чи колони, у кожного фриза чи ніші була своя власна історія.

Коли Клементе вперше привів Маркуса до цієї величезної церкви спекотного червневого четверга, там було затісно від вірян, що змішалися з туристами. Однак важко було збагнути, кого з них привела туди віра, а хто прийшов просто із цікавості. На відміну від інших релігійних місць, тут не відчувалося нічого містичного.

Найважливіший символ християнства насправді прославляв насамперед тимчасову владу пап, які в ході історії, прикриваючись апостолом Петром, тільки користалися приводом піклування про духовні цінності, а в реальності дбали про матеріальні, так само як і будь-які інші можновладці світу.

Епоха пап-королів уже давно завершилася, однак ще можна було побачити мавзолеї понтифіків, що про неї нагадували. Здавалося, вони, заручившись підмогою найкращих майстрів свого часу, змагалися один з одним, хто залишить більш розкішний слід після своєї смерті.

Саме через надзвичайну красу та майстерність виконавців Маркус не міг зневажати отих служителів церкви, хоча таке марнославство й не мало нічого спільного з Господом.

У підземеллях Рима таїлися численні дива. Залишки Вічного міста, що правило світом завдяки своєму суспільному ладу та культурі, а ще — численні некрополі, деякі — християнської епохи: катакомби. Над одним з них, де вони й перебували, побудовано базиліку.

За віруваннями, саме тут знайшли могилу улюбленого апостола Христа. Однак лише 1939 року Папа Пій ХІІ надав дозвіл на розкопки, щоб з’ясувати, чи справді під землею поховано рештки святого Петра.

Таким чином на доволі значній глибині знайшли пофарбовану в червоне стінну кладку з нішею, на якій був напис, вирізьблений давньогрецькою мовою:

ПЕТР (O∑)

ENI

«Петро є тут».

Однак могила під нішею була порожня. Лише через багато років після відкриття хтось пригадав, що в одній комірчині склали всі знахідки, на які наткнулися випадково під час земляних робіт неподалік від того місця.

Їх поскладали у звичайну коробку з-під черевиків.

Усередині коробки виявилися людські кістки та кістки тварин, рештки тканини, земля, шматочки червоного тиньку й середньовічні монети.

Експерти визначили, що кістки належали чоловікові шістдесяти — шістдесяти одного року, доволі високому й кремезному. Шматочки тканини були колись пурпурним драпом, прошитим золотими нитками. Тинька обвалилася зі стіни з нішею, а земля, за аналізом, була така сама, як і та, що в місці поховання. А от середньовічні монети, напевно, нанесли туди пацюки, чиї рештки знайшли разом з кістками померлого.

— Усе це дуже нагадує сюжет для чудового трилера, — мовив Клементе, розповівши йому всю історію. — Насправді ж ми так ніколи й не дізнаємося напевне, чи був той чоловік апостолом Петром. То міг бути якийсь інший Петро, можливо, якийсь розпусник чи злодій. — Він озирнувся довкола. — Однак тепер щороку тисячі людей стають навколішки перед його могилою і моляться. Моляться йому.

Маркус знав, що в розповіді приятеля приховано якийсь практичний зміст.

— Та головне питання полягає в іншому: що таке «людина»? Не маючи можливості знати, що в душі кожного з нас, ми судимо інших за їхніми вчинками. Добро і зло — це наші засоби оцінювання. Та чи цього достатньо? — Тут Клементе несподівано посерйознішав. — Настав час тобі познайомитися з найбільшим кримінальним архівом в історії.

Католицтво — релігія, що передбачає таїнство сповідання: люди каються священникові у своїх гріхах, щоб отримати навзамін від нього прощення. Однак інколи вина буває така велика, що надати відпущення стає неможливо. Тоді йшлося про так звані «смертні гріхи», тобто ті, що мають під собою проступки «серйозного штибу» і вчинені «свідомо й добровільно».

Найгіршим вважали вбивство, однак до них зараховували також зраду Церкви та віри.

У таких випадках священник мусив записати текст сповіді й передавав його вищепоставленим органам: колегії вищих прелатів, які в Римі були покликані розглядати такі питання.

Трибунал душ.

Його заснували у ХІІ столітті під назвою Апостольська пенітенціарія. Оголосили про нього з приводу надзвичайного напливу прочан до Вічного міста. Багато з них явилися, щоб отримати прощення своїх провин.

У ті часи існувала цензура, що здійснювалася виключно Святим Престолом, так само як і право надання диспенсацій та помилувань, яке мав лише понтифік як найвищий орган влади Церкви. Але для Папи то було занадто кропітке завдання.