Читати книгу - "Місце для дракона"

– Він… оце… печеру поміняв…

– Гм… З чого б то?

– Не знаю… Видно, тамта йому не сподобалася. – Помовчав та: – Ну що… пішли?

– Та вже ж.

Коли дійшли до ріки, пустельник спинився.

– Це тут. На тім боці.

– Як же ми…

– Та тут мілко.

– Все одно роздягатися, – кривився князь.

– Скиньте лиш чоботи й кунтуша закасайте, а що штани трохи замочите – невелика біда.

– Е-е, поговоріть… Якби не гостець, я б… А це вам гірська ріка.

– Гаразд, я сам перебреду й попрошу дракона, аби вас переправив.

– Перестаньте! Ще чого!

– Та не бійтеся, нічого він вам не зробить.

Пустельник перебрів річку й щез у печері. Князь затупцяв на місці, роззирнувся – ніде ні живої душі. От чорт, можна було б, як дракон виповзе, напасти на нього та й… Тут же ж і засоромився тієї гадки. Ні, таки це не по-лицарськи.

Спочатку з’явилася драконова голова на довгій шиї, насторожено озирнувши все довкіл. Князь поглянув на чудовисько і відчув, як мурашки забігали по спині, – дебелий дядечко, з таким ого-го скільки ще мороки буде.

Переконавшись, що ніде небезпека не підстерігає, дракон трохи виповз із печери і поклав голову на протилежному березі навпроти князя. Князь обережно, мов на тонку кригу, поставив ногу на морду, зробив один-два нерішучих кроки, а далі так прудко, що й ніхто б не сподівався, перебіг по шиї на другий бік.

На галявині їх чекав пустельник.

– Ну, як вам нова господа нашого дракона? – спитав князя.

«О-о, хитрий жук, – подумав князь, – та чи не ти сам йому цю господу й найшов?» А вголос:

– Понад усі сподівання.

Вони примостилися на траві. На якийсь час запанувала мовчанка, ніхто не знав, з чого почати розмову. Пустельник щось там промимрив про гарну погоду, дракон лежав нерухомо, бо якраз йому на носа сів метелик, і він боявся його сполохати. Князь задумливо дивився на протилежний бік галявини, де чорніла паща іншої печери. Тепер йому було ясно, що дракона звідси не викуриш. Залишається дипломатія.

– Егм… – почав князь, – сподіваюся, вам не дуже зашкодив той дим?

– Та ні. Вже вичухався.

Метелик спурхнув і полетів понад озером.

– Вони хотіли тільки, аби ви з печери… е-е… виповзли. Але переборщили трохи – не второпали, що так же ви й задушитися могли… На щастя, я похопився вчасно та звелів розкидати багаття.

– То це ви мене врятували? Я вам безмежно вдячний.

– Та що там… Це мій обов’язок… стежити, щоб усе було як заведено. Я, знаєте, великий прихильник традицій. Як діди заповіли нам, так воно й бути має.

Князь поліз за пазуху й видобув плескату зелену плящину.

– Я тут… егм… вина трохи… Не вживаєте?

Дракон закліпав очима й зиркнув на пустельника.

– Ні, він ще молодий, – відповів той за нього. – Зовсім дитина… А що за вино?

– Це мені з Волощини привезли… діжечку… А я тихенько… щоб жінка не бачила та й… от…

– Ех-хе-хе… – покректав пустельник. – Гріхи наші… Давайте, спробуємо…

– То ви… е-е… вибачайте, скільки років маєте? – звернувся князь до дракона.

– Вісім.

– Вісім! Ну-у… це… егм… як для коня, то вже той… а як для чоловіка, то ще, хе-хе, й зовсім… Це ви ще, мабуть, і рости будете, чи як?

– Ще трохи виросту.

– Овва! – князь похитав скрушно головою. – Ви й так уже дай боже… От я чув про тих… алігаторів… Так ті по триста літ живуть. Теж, мабуть, з вашої, вибачайте, породи. А в драконів як?

– Що як?

– Ну, скільки їм, сказати б, хе-хе, відпущено?

– Хто його зна?… Ще жоден дракон своєю смертю не вмер.

– О! Бачите? – пожвавішав князь. – Бачите? Жоден! Як на роду написано, так і буде. Ви от… вибачайте, як вас величати?

– Називайте Грицьком.

– Як? Грицько?… Жарту… е-е… гм… ну, так-так… звичайно… гм…

– Це я його так назвав, – озвався пустельник.

– А-а, – глянув спідлоба на пустельника князь, – ясно… Що ж, Грицько то й Грицько… Тільки я знаю, що дракони завше мають далеко страшніші імена. Афросіаб чи там Джаудар.

– А я не збираюся нікого страшити.

– Е-е, це ви даремно. Це ви начитались… А дракон є дракон. До речі, і в книгах святих пишеться, що усяка твар має своє призначення і дракони мусять нести лише смерть і руїну, бо на те вони й створені. Ви що – проти традицій?

– Та ні. Але я не вмію бути страшним, не вмію чинити зло.

– Ну, цього навчитися легко. Чинити добро набагато важче. Ви тільки спробуйте. Ви ж не пробували?… От! А кажете! Вийдіть з печери, скажімо, на прогулянку. Забредіть, гуляючи, на поля, потолочіть збіжжя, спопеліть його своїм вогнем, зруйнуйте село, перетворіть його в купу попелу. Зрештою, оголосіть, щоб вам на обід приводили молоду дівчину. Як у старі добрі часи. Там усе було ясно. Раз дракон – то й трусися всяк та п’ятами кивай якнайдалі. А то що ж виходить? Усе летить шкереберть! Усе з ніг на голову! Та це вже якесь вільнодумство! Єретизм! Від цього й до «геть з князями!» недалеко! Це вам не жарти. Кажу вам, як є, – у своєму князівстві єретиків не потерплю!

– Е-е… та що ви, далебі, – встряв пустельник. – Який із нього єретик? Молоде ще, зелене…

– Ну, молоде… а собі на умі… оно яка голова велика. Є де мислям усіляким розгулятися. Такі голови для держави – велика небезпека. Не знати ще, які він вірші пише.

– Та нічого там такого нема, – одмахнувся рукою пустельник. – Ось нате самі подивіться.

Князь узяв сувій пергаменту й почав читати вголос:

Розквітають дивні квіти,

розкривають пелюстини,

а метелики стікають по вустах,

як сік ожини.

Сни дзвіночків голубіють,

зазирають у кишені,

а ти сиплеш їм дукати

у роззявлені їх жмені.

І ковтаєш сон глибокий,

подарований навічно,

І вмираєш разом з ними,

не питаючись, навіщо.

День минув, і склали крила

всі метелики на зиму.

Заховайся й ти в шкарлупку

і ридай собі за ними.

– О! Ну, чи я не казав? Заховайся у шкарлупку! От він і сидить у печері, носа не показує. А це як розуміти? Про дукати? У вас що, дукати є? Та я, щоб організувати лицарів на бій з вами, вже знаєте скільки витратив? А ви розсипаєте грошима де бачите!..

– Нема в нього ніяких дукатів, – заступився пустельник. – Це образ такий.

– Знаємо ці