Читати книгу - "Коефіцієнт надійності, Леся Найденко"

Придбавши квиток, я все сиджу у вітальні та дивлюся на дату вильоту. Щоб позбавити себе можливості передумати, узяла на найближчу дату — завтра вночі. Відправляю скрін квитка Солі, й отримую у відповідь радісний писк — вона щаслива, що ми знову зможемо зібратися на посиденьки. А ось сказати про це татові значно складніше… Довго не можу набратися сміливості. Хоча сенс тягнути? Це все одно станеться. Я впевнена у своєму рішенні. Так буде правильно. Але, чорт забирай, мені чомусь важко вимовити це вголос.

Збираю залишки сміливості та йду на кухню. Тут пахне печеною картоплею —  Маргарет впевнено працює над тим, щоб перетворити татів барліг та затишне гніздечко. Я дуже рада, що поряд з ним така жінка. Напевно, десь так я уявляла себе у майбутньому, якщо у нас з Олівером все складеться… Господи, навіщо тішила себе фантазіями? Виявляється, для цього не було жодного підґрунтя. Наївна дурепа. Поводилася, як підліток.

Тато сидить за столом і зосереджено читає якісь папери, але варто мені ступити на поріг, як він одразу все відкладає та дивиться на мене. Його очі напружено стежать за мною, ніби він щось відчуває.

— Я хочу поговорити, — кажу, на одному подиху.

Тато підіймає голову. Краєм ока бачу, як Маргарет теж завмирає, хоча її руки продовжують механічно помішувати щось у каструлі.

— Я повертаюся додому, — від хвилювання ледь не переходжу на шепіт.

Тиша. Тато не одразу реагує. Він просто сидить, дивиться на мене так, ніби намагається зрозуміти: я серйозно чи це просто жарт. А потім повільно киває.

— Коли? — його голос звучить хрипло.

— Завтра.

Він стискає губи й напружує пальці, склавши руки разом. Намагається виглядати спокійним, але я знаю, що насправді почувається так само паршиво як і я. 

— Чому так швидко? — нарешті питає.

Я знизую плечима, хоча відповідь очевидна. Я не хочу чекати. Тут, у Фростгейті, мене  більше нічого не тримає.

Тато проводить рукою по обличчю, ніби це допоможе йому прокинутися від цього сюрреалістичного моменту.

— Я думав, у нас є ще трохи часу…

— Я теж так думала, — визнаю я. — Але я потрібна мамі. Та й взагалі… так треба.

Він знизує плечима.

— Я не хочу, щоб ти їхала, — зізнається нарешті, і це звучить так просто, так щиро, що у мене щемить у грудях. — Та я розумію. Ти маєш робити те, що вважаєш правильним.

— Тату...

— Все нормально, — посміхається він, але я бачу, що ця посмішка дається йому важко. — Просто... Дякую, що взагалі приїхала.

Мої очі печуть від сліз. Я швидко моргаю, щоб не показати цього. Маргарет підходить до тата, кладе руку йому на плече. Він інстинктивно нахиляється ближче, ніби шукає у ній точку опори. І я розумію, що вона й справді його опора. Саме її присутність зараз не дає йому розклеїтися.

Мені не треба нічого казати. Я просто киваю, розвертаюся й виходжу з кухні. Усе. Точка поставлена. 

Наступного дня ввечері ми приїжджаємо в аеропорт. Тато веде машину, Маргарет сидить поряд, а я ззаду, спостерігаючи за вогнями на дорозі. У мене відчуття, ніби я обирала між двома світами. Один — цей, холодний, засніжений, суворий. Інший — той, що чекає мене вдома — теплий, знайомий та привітний. І чому я взагалі думала, що зможу адаптувати у першому варіанті?

 — Приїхали, — кидає тато, вимикаючи двигун. 

Хантер зустрічає нас біля входу. Він посміхається та махає рукою, привертаючи до себе увагу.  Я виходжу першою. Відчуваю, як морозний вітер пробирається крізь куртку. До біса цю погоду, скоро нарешті  буду вдома і зможу гуляти вулицею, не боячись підморозити собі дупу. 

 Коли всі збираються біля входу, розумію, що зараз буде найважче.

— Ну що, прощаємось? — намагаюся сказати жартівливо, але голос все одно трохи тремтить.

— Може, ти передумаєш? — питає Хантер, піднявши брову. 

Я хитаю головою. Він зітхає, а потім раптом стискає мене у міцних обіймах. Я не можу стримати усмішку.

— Дурепа, — бурчить він. — Як можна просто взяти й поїхати? Залишаєш мене одного з тим придурком Маккеєм…

— Приглядай за Олівером, — додаю тихо, щоб не почули тато і Маргарет. — Я хочу знати, що він у надійних руках.

— Наче у мене є вибір… — відповідає Хантер.

Я з полегшенням видихаю.

— Дякую

Тато і Маргарет стоять поруч, мовчки дивляться на мене. Я підходжу до них і обіймаю обох одразу.

— Я за вами сумуватиму, — кажу.

Тато міцніше стискає мене.

— Бережи себе. 

Я роблю крок назад і посилаю всім повітряний поцілунок. Час йти. Та перш ніж відкрити двері аеропорту, я ще раз озираюся. Якби це смішно не звучало, сподіваюсь побачити Олівера серед перехожих. Очі пробігають по натовпу, ловлять силуети, але, звісно, його тут немає.

Значить, так тому і бути.