Читати книгу - "Їсти Молитися Кохати, Даррелл"

про секс, гроші та меблі — ніщо з зазначеного більше нам не відповідало. На такій зустрічі, на цьому рівні єднання, це були дві прохолодні блакитні душі, які вже все зрозуміли у цьому світі. Скинувши тілесну оболонку, відкинувши складну історію своїх минулих стосунків, вони зустрілися над дахом (над собою навіть), оточені вічною мудрістю. Досі в медитації, я спостерігала, як дві ці блакитні душі кружляють довкола одна одної, зливаються, розходяться знову, дивуючись власній досконалості та схожості. Вони вже все знали. Вони все знали ще від початку і завжди все знатимуть. Їм не потрібно вибачати одна одній. Вони були народжені прощеними.

Своєю прекрасною з’явою ці душі дали мені урок — не заважай, Ліз. Твоя роль у цих стосунках завершилась. Далі ми розберемося самі. А ти проживай своє життя.

Я ще довго лежала, а потім розплющила очі й зрозуміла — все скінчилося. Не тільки мій шлюб і не тільки моє розлучення, але і вся та гола сумна пустка теж закінчилась. Я відчула, що вільна.

Хочу уточнити — це не значить, що я більше ніколи не згадуватиму свого колишнього чоловіка чи не відчуватиму жодних емоцій до нього. Просто цей ритуал на даху створив те місце, де я можу зберігати думки і почуття, що приходитимуть до мене у майбутньому. А вони неодмінно приходитимуть. І коли знову з’являться, я можу їх відправити сюди, на дах цього спогаду, назад до тієї любові, яку відчували дві блакитні душі, що все розуміли тоді й споконвіку.

Ось для чого потрібні ритуали. Ми, люди, проводимо священні церемонії, щоб створити безпечне місце для наших складних почуттів — радості чи горя, для того, щоб не волочити їх усюди з собою як важкий багаж. Нам усім потрібні такі місця ритуального зберігання. І я переконана — якщо у вашій культурі чи традиції немає таких особливих ритуалів, а вони вам украй необхідні, ви маєте абсолютне право створити власну церемонію і полагодити свою зламану емоційну систему за допомогою власної — «зроби все сам» — винахідливості у стилі сантехніка-поета. Якщо ви вкладете у церемонію домашнього приготування всю свою заповзятість, то Бог пошле вам ласку. Саме для цього нам і потрібен Бог.

Я підвелась і на даху моєї гуру зробила стійку на руках, щоб відсвяткувати власне звільнення. Я відчула на долонях запилюжені кахлі. Відчула власну силу і рівновагу. Відчула легкий нічний вітерець на долонях своїх голих ступень. Безтілесна прохолодна блакитна душа не може зробити спонтанної стійки на руках, а людина може. У нас є руки, і ми можемо на них стояти, якщо забажаємо. Це наш привілей. Це радість смертного тіла. І саме тому Бог потребує нас. Тому що Бог любить відчувати речі через наші руки.

 

61

 

Сьогодні поїхав Річард із Техасу. Полетів до Остіна. Я провела його до аеропорту, і нам обом було дуже сумно. Довго стояли на тротуарі, перш ніж він увійшов досередини.

«Що я робитиму тепер без Ліз Ґілберт? Над ким мені тепер кепкувати?» — зітхав він.

А потім сказав:

— Ти добре провела тут час, правда ж? Ти цілком інакша, ніж коли приїхала сюди зо два місяці тому, так ніби викинула з себе трохи суму, що його носила роками.

— Я тепер почуваюся по-справжньому щасливою, Річарде.

— Авжеж, тільки пам’ятай — усі твої нещастя чекають на тебе біля виходу, тому дивись, не підбери їх, коли виходитимеш.

— Не підберу.

— Чемна дівчинка.

— Ти мені дуже допоміг, — кажу я йому. — Думаю, ти мій ангел-охоронець із волохатими руками і брудними нігтями на ногах.

— Так, мої нігті не відновилися після В’єтнаму, бідненькі.

— Могло бути й гірше.

— І було гірше для багатьох хлопців. Принаймні у мене є ноги. Та цього разу мені випала досить прикольна інкарнація, мала. І тобі теж — ніколи цього не забувай. Можливо, у наступному житті ти втілишся в одну з цих бідних індійських жінок, що перекидають каміння при дорозі, і виявиш, що життя — це тобі не забавки. Тому тішся тим, що маєш зараз, ок? І вчися бути весь час вдячною. Це подовжує життя. І ще одне, Бакаліє. Зроби мені послугу. Йди далі.

— Та я вже йду.

— Я маю на увазі, знайди собі чоловіка, якого ти зможеш любити. Не поспішай, зціли свої сердечні рани, та потім не забудь поділитися з кимось своїм серцем. Не роби зі свого життя пам’ятника Дейвіду чи своєму колишньому чоловікові.

— Не робитиму, — сказала я і раптом відчула, що таки справді не буду. Відчула, як цей старий біль за втраченим коханням і минулі помилки розчиняються і зникають завдяки могутній цілющій силі часу, терпіння і милості Божій.

А потім Річард заговорив знову, повертаючи мої думки до реальності цього світу:

— Зрештою, мала, пам’ятай, що кажуть — іноді найкращий спосіб забути одного, це — залізти під іншого.

Я розсміялась:

— Ок, Річарде. Годі. Тепер можеш повертатися до Техасу.

— Атож, мабуть, пора, — мовив він, оглядаючи порожню парковку індійського аеропорту. — Стовбичачи тут, я красивіший не стану.

 

62

 

Попрощавшись із Річардом і повертаючись до ашраму, я довго думала і вирішила, що занадто багато розмовляю тут. Правду кажучи, я забагато розмовляю все своє життя, але в ашрамі мені взагалі рот не стуляється. Я маю в запасі ще два місяці й не хочу змарнувати найбільший духовний шанс свого життя на балачки й тусовки. Мені самій дивно, що навіть тут, у священному місці, призначеному для духовної практики, на іншому кінці світу, я створила довкола себе атмосферу коктейльної вечірки. Річард не єдиний, з ким я весь час спілкувалася — хоча з ним таки найбільше, — я завжди знаходила собі когось до балачки. Навіть доходило до такого — і це в ашрамі, зауважте — я призначала зустрічі та побачення, могла сказати: «Вибач, нині не можу з тобою пообідати, бо пообіцяла Сакші… Можливо, домовимося про зустріч наступного вівторка?»

Отака історія мого життя. В цьому я вся. І ось що мені спало на гадку: можливо, саме балакучість гальмує мій духовний розвиток? Мовчання й усамітненість — визнана загальносвітова духовна практика і, мабуть, на це є вагомі причини. Навчитися контролювати свої слова — це не дати енергії вихлюпуватися з вас через ротовий отвір, виснажуючи і наповнюючи світ словами, словами, словами замість — спокоєм, миром і блаженством. Сваміджі, вчитель моєї гуру, був великим поборником тиші в ашрамі, наполегливо закликаючи використовувати її як духовну практику. Він називав мовчанку єдиною справжньою релігією. Це просто смішно, як я примудрилась так багато розмовляти тут, у цьому ашрамі — єдиному місці на світі, де має і може панувати тиша.

Тому я вирішила, що більше не буду головною гультяйкою ашраму. Жодних балачок, пліток, жартів. Жодних поривань