Читати книгу - "Таємний посол. Том 1"

Златка зразу ж пурхнула до іншої кімнати. Бюлюк–баша запросив гостя і Якуба сідати і, вибачившись, вийшов.

Арсен міцно потис руку Якубові.

— Тут зайвих очей і ушей немає? — спитав тихо.

— Немає, — пошепки відповів Якуб. — Я радий тебе бачити, Арсене! Але що це все означає?

— Я був у воєводи Младена, бачив його дружину Анку… Златка дуже схожа на матір! Безперечно, вона дочка Младена й Анки! Ми повинні вирвати її з рук Сафар–бея!

— Це не так просто. Він тримає нас під вартою, як в’язнів, хоч намагається скрасити наше перебування тут чудовою кухнею і багатим вбранням для Златки. Він закохався в неї.

— О! А вона?

— Не хвилюйся, — усміхнувся Якуб. — Вона байдужа до нього… Він це бачить, однак знає й інше: у нас дівчину ніколи не питають, аби лиш батьки погодились — продадуть, мов кота в мішку! Але Сафар–бей і не викликає в неї огиди. Молодий, красивий… Дарує гарні речі. Бачив, як вона одягнута? Це все від нього.

Десь грюкнули двері. Якуб перевів розмову на інше:

— Прянощів тут не купиш поцінно. По них треба їхати до Стамбула… Туди з’їжджаються купці з усього світу!

В кімнату, пропускаючи поперед себе аскера, який ніс на широкій таці круглі полумиски з їжею, зайшов Сафар–бей.

— Перш ніж говорити про справи, треба підкріпити тіло, — сказав він весело, вдаючи гостинного господаря.

Аскер поставив тацю на невисокий круглий столик і вийшов.

— Якуб–ага, попроси Адіке, щоб послугувала нам при обіді, — додав Сафар–бей.

Коли Якуб зачинив за собою двері, бюлюк–баша сів супроти «купця» на м’який міндер і сказав:

— Дорогий мій гостю, ти, певно, догадався, що я запросив тебе не тільки для того, щоб пригостити смаженою бараниною зі східними прянощами…

Арсен запитливо глянув на господаря і внутрішньо напружився. Куди той верне?

— Сьогодні ти просив нашого пашу Каладжі–бея подарувати життя старому гайдукові Момчилу Крайчеву. Дозволь дізнатися…

Сафар–бей замовк і проникливо глянув на Арсена. Той витримав погляд, хоча розумів, що зараз бюлюк–баша може запитати, звідки він, чужинець, знає гайдука і чому заступився за нього. Невже Каладжі–бей не передав його пояснення? Доведеться повторити те, що сказав паші на майдані. А якщо Сафар–бей не повірить?.. Ну що ж, тоді залишається одно: прикінчити його тут же, не ждучи слушного часу!

Але Сафар–бея, видно, цікавило щось інше, бо він після паузи спитав:

— Дозволь дізнатися, скільки ти пообіцяв паші за помилування того розбійника?

— Чого це тебе так цікавить? — полегшено зітхнув козак.

— Полонені мої, і я не хочу, щоб хтось заробляв на них.

«Виходить, і ти, братику, думаєш не про захист ісламу, а про власну кишеню», — подумав Арсен, а вголос сказав:

— Я пообіцяв паші тисячу курушів. Я можу віддати тобі половину, бо розумію, що ця справа залежить від тебе… Але що я скажу паші?

— Скажи, що віддав гроші мені.

— А це тобі не зашкодить?

— Не забувай, що тут не Ляхистан, а Османська імперія… Я підпорядковуюсь бейлер–беєві, а не каймакамові.

— Гаразд. Мені однаково, кому платити, — погодився Арсен. — Коли ти передаси мені болгарина?

— Як тільки одержу гроші. До речі, яким чином ти обміняєш його на свого батька?

— Я знайду шлях… Мені допоможе Абді–ara, господар хану, де я зупинився.

— Абді–ага! Це такий пронира, що за гроші все зробить. Але бережись, бо обдурить. Якщо ж із ним нічого не вийде, приходь до мене, можливо, я зможу і тут допомогти більше, ніж Абді–ага. Звичайно, за гроші… Ха–ха!

— Гм, з тебе, Сафар–бею, був би непоганий купець. Ти вмієш домагатися свого. Однак ти — воїн, одинак і…

— На жаль, без грошей і воїн безсилий. У наш час усе купується і продається: посади, чини, земля, навіть трон падишаха… Я довго жив у столиці і мав нагоду пересвідчитись, що зараз сильний не той, хто має меч, а той, хто має великий гаман!

— Ти мудро міркуєш. І це ще більше переконує мене, що я маю справу з порядною і відвертою людиною. Я радий бачити захисника ісламу таким, як ти.

— Ти не помилився… Свій меч я піднімаю в ім’я і славу Аллаха! Але хто ж забуває про себе? Правда, в цій злиденній Болгарії не дуже розбагатієш… Всюди біднота!..

— Ви самі винні. Опустошили війнами такий благодатний край.

— Не ми розпочинали війни. Болгари самі винні. Повстають, не визнають влади падишаха!

— Повстають не від доброго життя. Якщо вже вам так хочеться воювати, то йдіть на Україну, на Русь… То землі багаті і многолюдні. Можна взяти рабів, скоту і грошей. Та й своєвольців приборкаєте. Звідти розповзається вільнолюбний дух. Річ Посполита була б вам за спільника, бо ті схизмати–козаки[87] їй теж завдали багато клопоту. — Арсен замовк. Вудочку закинуто. Чи клюне?

Сафар–бей з цікавістю глянув на гостя.

— Багато хто з наших думає так само. Пів–України випало з рук Ляхистану. Падишах не допустить, щоб вона повністю об’єдналася з Москвою. То була б для нас смертельна загроза. Тож недарма Ібрагім–паша, великий візир, готує військо для походу за Дунай. Ще цього року…

До кімнати зайшли Якуб і Златка, і Сафар–бей урвав мову на півслові. Хоч як хотів Арсен бачити Златку, однак пожалів, що вона завітала з Якубом так невчасно. Ще б хвилина — і Сафар–бей, можливо, розкрив би більш потаємні наміри Порти щодо України. Однак і з того, що він устиг сказати, видно: влітку турки розв’яжуть велику війну!

4

Після обіду, на якому Арсен більше слухав, ніж говорив, Сафар–бей запросив його до сусідньої кімнати. Зачинивши щільно за собою двері і переконавшись, що під вікном нікого немає, сказав:

— Дорогий Асан–ага, я воїн, людина відверта, і в мене на язиці завжди те, що й на думці. Отже, гадаю, ти не образишся, якщо я висловлю ще одне бажання.

— Прошу, — вклонився Арсен, не розуміючи, куди верне бюлюк–баша.

— Я хочу одружитися. Слава Аллаху, падишах дозволив яничарам таку розкіш…

— Ну що ж, вітаю! Здається, я здогадуюсь, хто вона…

— Не важко здогадатись. Але я хотів не це сказати… Мені потрібні гроші… І ти мені позичиш… До того часу, поки я їх роздобуду.

«Нахаба! Він збирається витиснути з мене все, що я маю… Знає, що вступитися за мене тут нікому», — подумав Арсен, а вголос сказав:

— Хіба є надія, що роздобудеш?

— Не сьогодні–завтра йду в похід.

— Але