Читати книгу - "Бігуни"

Пришпилити світ за допомогою штрих-кодів, на кожну річ наклеїти етикетку, щоб знали, що то за товар і скільки він коштує. Хай ця чужинська мова лишається незрозумілою людям, хай її читають машини й автомати, хай ночами влаштовують собі у великих підземеллях магазинів читання своєї штрих-поезії.

Рухайся, рухайся. Благословенний, хто йде.

Третій лист Йозефіни Золіман до Франца I, цісаря Австрії

Ваша Високість мовчить — мабуть, через важливі державні справи. Я, втім, не облишаю спроб і знову прошу Вашу Високість змилуватися. Останнього листа я написала до Вашої Високості понад два роки тому й досі не дочекалася відповіді.

Тож повторюю моє прохання.

Я — єдина дитина Анджело Золімана, слуги Вашої Високості, заслуженого для імперії дипломата, людини освіченої й шанованої. Прошу змилуватися наді мною, бо я не матиму спокою, усвідомлюючи, що мій батько, тіло мого батька досі не поховане по-християнському, а стоїть опудалом у Галереї Чудес Природи при дворі Вашої Високості.

Відколи народився мій син, мене морить хвороба, дедалі тяжча. Побоююся, що ця справа така ж безнадійна, як і моя недуга, і мені нічого не вдасться вдіяти. З мого батька після смерті здерли шкіру і зробили з нього опудало, яке зараз належить до колекції Вашої Високості. Ви, Ваша Високосте, відмовили молодій матері, то, можливо, не відмовите матері, яка помирає.

Я відвідала те страшне місце перед тим, як покинути Відень, адже в міжчассі я вийшла заміж за слугу Вашої Високості, пана фон Фойхтерслєбена, військового інженера, якого служба закинула на північні окраїни нашої держави — до Кракова. Я була там і бачила. Можна сказати, що я відвідала мого батька в пеклі, бо я католичка і вірю, що він, позбавлений тіла, не зможе постати на Страшнім суді й воскреснути. Ця віра підказує мені й те, що тіло — хоч що б ми там казали — є нашим найбільшим даром, воно святе.

Відколи Бог став чоловіком, тіло навіки освячене, і цілий світ уподібнився до поодинокої людини. Ми ніяк інакше не маємо доступу до іншої людини й до світу, ніж за посередництвом тіла. Якби Христос не прийняв людського тіла, ми ніколи б не були спасенні.

Його обдерли зі шкіри, як тварину, набили травою й поставили поруч з іншими опудалами людських істот, рештками єдинорогів, велетенськими ропухами, двоголовими плодами, зануреними у спирт, і подібними чудасіями. Я дивилася на тих, що штовхалися до залів, аби на власні очі побачити Твою колекцію. Я помічала, як червоніють їхні щоки, коли вони розглядають шкіру мого батька, і чула, як вони хвалять Тебе за розмах і відвагу.

Коли відвідуватимеш свої експонати, підійди й до нього, Пане, — до Анджело Золімана, Твого слуги, чия шкіра слугує Тобі й після смерті. Ці руки, які тепер не надто старанно наповнені травою, колись дотикали мене й колихали; щока, зараз висохла й запала, торкалася мого обличчя. Це тіло кохало й було коханим, і лише насамкінець його здолали атаки ревматизму. З цього плеча Твій медик пускав йому кров. Ця людська ошкірина, підписана іменем і прізвищем мого батька, колись була живою людиною.

Щоночі мені не дає заснути питання — чому, з якої причини Ви, Ваша Високосте, так жорстоко вчинили з прахом мого світлої пам’яті батька?

Чи можливо, що причиною є колір його шкіри? Темний, чорний? Чи з білошкірою людиною, коли б та опинилася в диких краях, учинили б так само — набили б травою й виставили перед людські очі? Чи достатньо того, щоби людина чимось різнилася, зовні чи внутрішньо, як завгодно, аби її перестали стосуватися загальноприйняті права і звичаї? Отже, ці права вигадані лише для своїх? Але ж у світі стільки розмаїття. Далеко на півдні живуть інакші люди, ніж ті, що оселилися на півночі. Ті, що мешкають на сході, відрізняються від тих, що осіли на заході. Який сенс у праві, котре стосується лише одних? Усюди, куди дістаються наші кораблі й наші гроші, закон має оберігати кожного, без винятку. Чи зробили б Ви опудало з Вашого придворного, якби він був білим? Навіть наймізерніша людина має право бути похованою, тож, відмовляючи в цьому праві моєму батькові, чи не ставите Ви під сумнів його людську природу?

Гадаю, що люди, котрі нами керують, зовсім не прагнуть стати володарями помислів — хоч так переважно вважають. Сьогодні це все якесь надто абстрактне й незрозуміле. Якщо Бог — прошу пробачити мені мою гіркоту — є лише Годинникарем, який завів великого годинника, чи духом природи, невиразним і цілком безособовим, тоді поняття душі — незручне й соромітне. Який правитель захоче володіти чимось таким летким і невловним? Який освічений володар спокуситься владою над тим, чиє існування не доведене в лабораторіях?

Безперечно, Ваша Високосте, — справжня влада може стосуватися лише людського тіла. І саме така влада має нині вартість. Існування держав і кордонів обмежує простір для тіла, існування віз і паспортів контролює його природну потребу руху, пересування. Правитель, який обкладає податками, впливає на те, що їстимуть його піддані, на чому спатимуть і в що вдягатимуться — в льон чи шовк. Ти теж вирішуєш, Пане, яке тіло важливіше, а яке варте меншого. Материнські перса не порівну ділять молоко. Дитина з палацу на пагорбі смоктатиме досхочу, дитина в долині доп’є рештки. Коли ти, Пане, підписуєш воєнний декрет, одним махом кидаєш тисячі людських тіл у калюжу крові.

Володіти тілом — значить царювати над життям і смертю. Це більше, ніж правити найбільшою з імперій. Тому я звертаюся до Тебе саме так — як до володаря життя і смерті, тирана й узурпатора, і не прошу, а вимагаю. Віддай мені тіло мого батька, щоб я могла його поховати. Я буду переслідувати Тебе, як голос із темряви, і навіть коли я помру, не залишу тебе в спокої, я шепотітиму.

Йозефіна Золіман фон Фойхтерслєбен.

Нерукотворні речі

Після виставки шарір мене вже не дивує виставка нерукотворних речей. До них належать книги, які самохіть ростуть у вільгості гірських печер і подеколи дозволяють праведним людям їх віднайти; у такому разі їх урочисто переносять до храмів. Ще — ікони з божистим ликом. Достатньо лишити на певний час чисту заґрунтовану дошку й чекати. Буває, серед ночі на ній з’являється божественне обличчя, виринає