Читати книгу - "Занулення, Вільям Форд Гібсон"

Повіки Марлі затріпотіли й розплющилися. Рез висіла в сітці попереду — на спині виділявся кожен м'яз.

— Чуєш, — сказала, озирнувшись, — вибач, я їх для тебе потривожила, але вони якісь притрушені. Ти набожна?

— Ні, — спантеличено відповіла Марлі.

Рез скривилася.

— Ну тоді, думаю, ти щось у цьому гівні розбереш.

Вона вибралась із сітки й зробила компактне сальто назад, приземлившись за кілька сантиметрів від обличчя Марлі. З її руки до консолі тяглось оптоволокно, й Марлі вперше помітила у жінки на зап'ястку ніжно-блакитний порт. Рез уставила навушник у її праве вухо й поправила прозору трубку мікрофона.

— Ви не маєте права нас тут турбувати, — озвався чоловічий голос. — Наші діяння — діяння Бога, й ми єдині бачили Його істинний лик!

— Агов! Ви мене чуєте? Мене звати Марлі Крушхова, і в мене до вас невідкладна справа. Чи до когось за цими координатами. Я займаюся коробками, колажами. Майстрові, який їх виготовляє, може загрожувати жахлива небезпека! Мені треба з ним зустрітися!

— Небезпека? — Чоловік кашлянув. — Долю людську вирішує тільки Бог! Наші душі позбавлені страху. Але розуму нам не бракує...

— Будь ласка, вислухайте мене. Мене найняв Йозеф Вірек, щоб я знайшла виробника коробок. Але я прилетіла вас попередити. Вірек знає, що ви тут, і його агенти за мною стежитимуть...

Рез не зводила з неї погляду.

— Ви маєте мене впустити! Я можу розповісти більше...

— Вірек? — Зависла довга, заповнена статичним тріском пауза. — Йозеф Вірек?

— Так. Саме він. Ви бачили його портрет усе своє життя, той, з англійським королем... Будь ласка, будь ласка...

— Дайте свого пілота, — сказав голос, уже позбавлений істеричних ноток і сповнений почуття, що подобалося Марлі ще менше.

— Це запасний, — сказала Рез, відстібаючи дзеркальний шолом від червоного скафандра. — Я можу тобі дати за ті гроші, що ти заплатила.

— Та ні, — замахала Марлі руками, — справді, не треба...

Вона похитала головою. Рез послаблювала паски на талії скафандра.

— Без костюма я тебе туди не пущу. Звідки тобі знати, що в них там за атмосфера. Та ти взагалі не знаєш, чи є в них атмосфера! Бактерії всякі, спори... Що таке? — Опустила сріблястий шолом.

— У мене клаустрофобія!

— Ой... — задивилася на неї Рез. — Я щось про це чула... Ти боїшся бути всередині різних штук? — Здавалося, їй справді цікаво.

— Тісних, так.

— Таких, як «Мила Джейн»?

— Так, але... — Марлі роззирнулась захаращеною кабіною, долаючи паніку. — Тут я ще можу, але в шоломі... — Вона здригнулася.

— Ну, добре. Ось що. Вдягнемо на тебе костюм без шолома. Як застібати, я навчу. По руках? Без костюма не випущу. — Її рот перетворився на жорстку вузеньку смужку.

— Так, — кивнула Марлі, — добре...

— Ось як це робиться. Ми з ними зістикувалися. Відчиняється один люк, ти виходиш, я зачиняю. Потім відчиняється інший, і ти потрапляєш у тамтешню атмосферу, чи що там у них. Точно не хочеш шолома?

— Ні. — Марлі опустила очі на шолом, який тримала червоними рукавичками, й на власне бліде відображення у дзеркальному лицьовому щитку.

Рез тихенько клацнула язиком.

— Як скажеш. Захочеш назад — хай передадуть повідомлення на термінал для «Милої Джейн».

Марлі незграбно відштовхнулась і перелетіла до дверей, не більших за поставлену вертикально труну. Грудна пластина червоного костюма вдарилась об зовнішній люк, і Марлі почула, як внутрішній із шипінням зачиняється позаду. Десь біля голови загорілося світло, й вона подумала про світло в холодильнику.

— Бувай, Терезо.

Нічого не сталося. Вона була наодинці з ударами свого серця.

Відсунувся зовнішній люк «Милої Джейн». Легкої різниці тиску вистачило, щоб викотити її в темряву, де сумно пахло давністю й людьми, ніби в давно зачиненій роздягальні. Повітря було густе й липке. Перекидаючись через голову, Марлі помітила, як позаду зачиняється люк «Милої Джейн». Поряд з'явився промінь світла — смикнувся, гойднувся й намацав її у русі.

— Світла! — гаркнув хтось хрипким голосом. — Світла нашій гості! Джонсе!

Голос, який вона чула в навушнику, звучав дивно в тутешньому залізному безмежжі, куди вона впала. Потім щось задеренчало, і звідкись здалеку висвітилося коло різкого блакитного світла, в якому Марлі побачила далекий вигин стіни чи каркаса зі сталі й звареного місячного каменю. Поверхня була вкрита фігурними каналами й западинами, де колись кріпилось невідоме обладнання. У деяких глибших вирізах досі виднілися грудки коричневої монтажної піни, інші приховувала мертвотна чорна тінь...

— Краще закріпи її, Джонсе, бо голову розіб'є...

До плеча скафандра щось глухо присмокталося. Марлі озирнулась і побачила клаптик яскравого пластику на тонкій рожевій нитці, яка обкрутила талію й натяглася. У покинутому соборі натужно загув двигун. Дуже повільно її втягли усередину.

— Довго ж ви, — сказав голос. — Я думав, хто ж прибуде першим, і ось на тобі — Вірек. Мамона...

Вони закрутили нею, вона ледь не загубила шолом, який поплив повітрям геть, але один із них кинув його назад їй у руки. Сумочка з черевиками й пальтом описала дугу на ремінці й ударила її в скроню.

— Хто ви? — спитала вона.

— Ладґейт! — заревів старий. — Віґан Ладґейт, як вам добре відомо. До кого б іще він посилав таку крутійку?

Його пошрамоване лице було чисто виголене, але на голові матлялась копиця нестриженого сивого волосся — мов водорості на затхлому вітрі.

— Вибачте, — озвалась Марлі. — Я тут не для крутійства. Я більше не працюю на Вірека... Я тут, щоб... Я взагалі не певна, навіщо прилетіла, але дорогою сюди дізналася, що майстер, який виготовляє ті коробки, в небезпеці. Бо на кону ще дещо. Те, що, як Вірек думає, є в цього майстра й допоможе звільнити його від пухлин...

Її слова текли в порожнечу, наштовхуючись на майже відчутне божевілля, що струменіло від Віґана Ладґейта, й Марлі помітила, що на ньому тріснутий пластиковий панцир старої спецівки, а по контуру сталевого шоломного обідка наклеєні дешеві металеві розп'яття. Обличчя було дуже близько. Вона відчувала сморід гнилих зубів.

— Коробки! —