Читати книгу - "Академія Арканум: Спокуса для ректора, Леді Анет"

Звісно! Ось твій уривок із правильно оформленими діалогами та абзацами для кращого читання:

— Я бачила його лише тоді, коли Аріадна кричала в коридорі, — розгублено сказала я. І справді — куди він подівся? Я навіть не пам’ятала, щоб він проходив повз нас.

— Втік, гад, — збуджено повідомив Джейсон. — Нічого, і його дістанемо.

Раймонд Дейлар втомлено потер чоло:

— Треба дізнатись, у кого вони замовили артефакт. Такий не купиш будь-де. Найімовірніше — чорний ринок і нелегальний майстер.

— Гаразд, командире, — раптом Джейсон схопився з місця. — Залишаю вас, мені ще додому добиратися. До завтра!

Він махнув рукою й вийшов, гучно зачинивши за собою двері.

Ректор перевів погляд на мене й глухо запитав:

— Що там з твоєю квіткою?

— Та ось, з’явилися зелені паростки, — чомусь почала виправдовуватись я. — Але ви втомились, я даремно вас відриваю, вибачте, я піду.

Він заперечно похитав головою:

— Ні, постав свій горщик кудись і підійди до мене.

Я поставила квітку на підлогу й наблизилась до ректора. Ледве я обійшла стіл, як він схопив мене й притягнув до себе.

— Не бійся, я не маю нічого поганого на думці, — тихо промовив він, усаджуючи мене до себе на коліна й обіймаючи. — Просто побудь зі мною.

Я застигла на мить, але тепло його тіла й аромат одеколону закрутили голову, і я непомітно для себе розслабилась, поклавши голову йому на плече. Він лагідно погладжував мене по плечу, міцно притискаючи до себе, але не завдаючи болю.

— Ти молодець, — прошепотів він. — Дар обов’язково проявиться, треба продовжувати старатись.

— Дякую, — пробурмотіла я йому в шию. — Я стараюсь, але це так важко.

— Знаю, мила, — він погладив мене по голові. — Просто продовжуй.

Я підняла голову й подивилась йому в очі. Погляд упевнений, хоч і безмежно втомлений. Видно, вся ця ситуація йому також добряче зіпсувала нерви. Раймонд провів тильним боком долоні по моїй щоці й прибрав пасмо волосся за вухо. І від цієї його мовчазної ніжності в мене защемило серце.

— Ви такий... — почала я, але перехопило подих, і я зупинилась.

— Який? — тихо спитав він і взяв мою долоню, поклавши її собі на груди — саме туди, де билося серце.

Я не знала, що відповісти й навіщо взагалі почала говорити. Натомість я потягнулася до його губ, несміливо поцілувала й одразу ж відхилилась, відчуваючи, як всередині мене руйнуються якісь внутрішні бар’єри.

Моє дихання збилося, коли ректор знову притягнув мене до себе й накрив мої губи глибоким, зворушливим поцілунком. По тілу пробігли хвилі тепла й млості, а руки мимоволі піднялись до його плечей, обіймаючи за шию. Тисячі мурах розсипались по шкірі, а в животі стало приємно тепло. В одну мить я забула про все, що сталося за день, повністю розчиняючись в цьому палкому поцілунку.

Раптом пролунав бій годинника, і я мимоволі здригнулась, відсторонившись. Раймонд дивився на мене голодним поглядом, не розтискаючи обіймів.

— Можливо, краще зупинитись? Ваша витримка не закінчиться? — сором’язливо запитала я, згадавши, як ректор не раз казав, що вона нескінченна.

Він хрипло засміявся:

— Не буду заперечувати: їй справді нелегко. Але приходь частіше, можливо, з постійними тренуваннями вона зміцниться.

Я поглянула на годинник: було вже пізно. Напевно, ректору ще треба працювати, а я тут — зі своїм горщиком і несподіваним поцілунком. Трішки поворушившись, намагаючись встати, але не досягнувши успіху, я жалібно сказала:

— Пане ректоре, дозвольте мені встати. Ви, напевно, втомились, та й мені час іти.

— Раймонд, — сказав він. — Мене так звати. Повтори.

— Раймонд, — вимовила я, і чомусь щоки спалахнули. — Відпусти мене, будь ласка. А то завтра в бібліотеці я засну на купі підручників, і тоді ти сам будеш пояснюватися з паном Кларансом.

— Проти такої загрози мені нічого сказати, — засміявся він і розтиснув обійми.

Я підійшла до квітки, підняла горщик із підлоги й уже збиралась виходити, коли Раймонд серйозно промовив:

— Гадаю, що найближчим часом мені доведеться часто їздити до міста, поки триває слідство по Аріадні. В Академії Арканум залишаться Рауф і Ллойд, вони приглянуть за тобою.

— Навіщо? — я обернулась до нього. — Ти ж сказав, що все закінчилося.

— Не «ви», а «ти», — поправив він і продовжив. — Закінчилося, але мене непокоїть зникнення Освальда. Поки що мені нічого йому пред’явити, окрім того, що він родич Аріадни. Довести, що це він проніс артефакт, я не можу, а його племінниця це заперечує. Якби він хоч якось себе скомпрометував, було б простіше оголосити його в розшук.

— Наприклад, як? — поцікавилась я, згадавши погрози на свою адресу.

— Скажімо, хтось бачив, що саме Освальд приніс артефакт. Або ж він комусь погрожував, чи, можливо, нападав на когось, — ректор зупинився й подивився на мене. — Ти щось про це знаєш?