Читати книгу - "Академія Арканум: Спокуса для ректора, Леді Анет"

— При мені в їдальні Освальд сказав Аріадні, що привіз їй те, що вона просила, — сказала я. — Але точно не сказав, що саме. Не знаю, чи допоможе це… Ну і ще кілька разів Освальд кричав на мене, щоб я забиралася з Академії…

Раймонд Дейлар різко перебив мене:

— А чому мені не сказала?

— Я списала це на його неприязнь до мене, — почала виправдовуватися я. — До того ж, я тоді вас боялася, а ви погрожували мені Воро́ном, тож...

Він закотив очі й різко видихнув. Мовчки постояв, а потім суворо відповів:

— У будь-якому разі треба було сказати мені.

Але, побачивши моє засмучене обличчя, додав:

— Гаразд, що вже тепер.

Він притягнув мене до себе, поцілував у чоло й м’яко сказав:

— Іди спати, ти втомилася. Провести тебе?

Я похитала головою, побажала йому на добраніч і попленталася з горщиком у руках назад до своєї кімнати.

Вранці я прокинулася без будильника — бадьора й готова до нового дня. Через фіранки пробивалися відблиски вогню: Ейден безжально ганяв бідного Стюарта по стадіону, закидаючи вогняними кулями, якщо той зменшував темп. Шкоди це студентові не завдавало, але змушувало рухатися швидше. Сам Ейден, використовуючи вогняний вихор, парив у повітрі, не зводячи очей зі свого учня.

Поснідавши, я попрямувала до бібліотеки, де до обіду допомагала пану Кларансу з каталогами. Він так щиро дякував мені за допомогу, що мені стало ніяково. Я запевнила його, що й сама рада працювати в бібліотеці, й пан Кларанс зашарівся та задоволено посміхнувся.

Після обіду, виходячи з їдальні, я зустріла в коридорі ректора. Він був у чорному пальті та, здається, збирався кудись іти.

— Ізабелло, я поїду на кілька днів до міста, — сказав він, коли я підійшла ближче. — Мене викликали до прокурора і в Міністерство.

— У вас проблеми? — чомусь мені здалося, що туди просто так не викликають.

— Ні, — усміхнувся він. — Це щодо справи Аріадни. Я постараюся повернутися якнайшвидше. На час моєї відсутності Рауф виконуватиме мої обов’язки.

Повз нас неквапом пройшла пара викладачів, перемовляючись. Ректор трохи знизив голос і сказав:

— Пообіцяй, що сумуватимеш за мною.

Я зашарілася, боячись, що нас могли почути сторонні, і прошепотіла:

— Не буду, ще чого!

Він прошепотів крізь зуби:

— Гаразд. Повернуся і відразу ж віддам тебе жорстокому, страшному й лихому Воро́ну — побачимо, як тоді заспіваєш.

У його очах блищала хитра усмішка. Він попрощався з демонстративною офіційністю, вийшов на вулицю, а я попрямувала назад у бібліотеку.

Наступного дня все минуло так само, як і попереднього. Тільки я й справді почала сумувати за ректором, ловлячи себе на думці, що Академія без нього ніби порожня.

Ще за день, коли я вийшла з їдальні після сніданку, у вхідні двері Академії Арканум тихо постукали. Я відчинила — на порозі стояв інтелігентний літній чоловік у темному пальті та окулярах.

— Мені потрібна пані Беннет, у мене для неї лист, — сказав він, мружачись від світла.

— Пані Беннет — це я. Який лист?

Він передав мені запечатаного конверта й поважно промовив:

— Мені наказано дочекатися відповіді.

Я, все ще не розуміючи, що відбувається і хто міг написати мені в Академію, відійшла в коридор і поспіхом роздерла конверт.

Всередині був складений удвоє аркуш, на якому розмашистим почерком було написано:

«Ізабелло, твоя присутність необхідна в прокуратурі. Людина, яка передала цей лист, відвезе тебе до міста. Все поясню при зустрічі. Справа дуже серйозна. Будь ласка, поспішай. Раймонд Дейлар.»

— Ви їдете, пані Беннет? — запитав чоловік із вестибюля. — У мене є й інші справи.

— Хвилинку, я зараз! — вигукнула я й кинулася до своєї кімнати.

Що може знадобитися від мене прокуратурі? Свідчення щодо Освальда? Або щось про Аріадну? І чому ректор пише мені записки? — метушливо думала я, натягуючи плащ і зав’язуючи шарф.

Збігаючи вниз, я крикнула чоловікові, що чекав:

— Я готова, їдемо!

З їдальні визирнула Клариса:

— Ізабелло, ти куди? Що відбувається?

Я встигла сунути їй у руки лист і швидко промовити:

— Не хвилюйся, мене викликав до міста ректор.

Клариса машинально взяла папір і здивовано подивилася на мене, але я вже вискочила надвір.

До міста ми доїхали швидко. Я всю дорогу ніби сиділа на голках, кусаючи губи від нетерпіння.

Нарешті ми прибули, і чоловік висадив мене в затишному скверику:

— Мені наказано передати, щоб ви чекали тут — до вас підійдуть.

Я сіла на лавку й почала роздивлятися навколо, чекаючи Раймонда. Здавалося, він затримується.

— Добрий день, пані Ізабелло, — проспівав за моєю спиною ніжний голос Аріадни.

У ту ж мить мені на обличчя опустилася ганчірка, просочена чимось смердючим… і я втратила свідомість.