Читати книгу - "Темна заполонила душу дракона, Софія Кравченко"

Хм-м-м. Якщо Мірела, відправила мене сюди і також пощасливим обставинам, виявилася матір’ю драконів. То це означає, що вона повинна знати дикого як і його справжнє ім’я. Можливо Мірела, скаже мені його? 

– Ні. – відрізала вона.

– Що “ні”?

– Я не скажу тобі справжнє ім’я Дикого.

Хотіла я вже запитати чому вона не хоче мені його говорити, як я різко відклала це питання на другий план.

– Стоп. Як ви…?

– Як я дізналася, що ти хочеш запитати саме це? – з насмішкою запитала.

– Так – напружено вимовила.

– Ой, дитинко, в тебе занадто гучні думки, щоб їх не почути. І до речі, щодо того чому я не кажу його ім’я. Так це тому, що він повинен сказати йо тобі сам. Він має тобі довіритися, відкритися, щоб повідати тобі власне ім’я.

– Тобто ви, його мені не скажете – констатую.

– Ні! – весело кидає бабця.

– Тоді чудово! – з сарказмом відповідаю.

І я сідаю біля неї.

– І що мені далі робити в цьому світі? – запитую в Мірели.

– Ти й сама знаєш дитино.

– Вибачайте за грубість, але я нічогісінько не знаю!

– Це лише ти так думаєш, а насправді ти вже давно все зрозуміла.

І запала тиша, на моє здивування ця тиша не обтяжувала, а навпаки заколисувала і мені було комфортно.

– Хм-м–м. Здається тобі вже час – задумливо простягнула Мірела.

– Куди?

– Прокидатися – і вона засміялася – схоже, ти вже їм всім потрібна. Ну що бувай Маріє, ще побачимося.

І я прокидаюся від гучного голосу, який поспіхом намагається мене розбудити.

– Пані, прокидайтеся!