Читати книгу - "Шістка воронів"

— Так добре.

Це стало принизливим прозрінням, але Матаяс ураз зрозумів, що може цілісінький день дивитися, як вона їсть. Одна з речей, котрі найбільше подобалися йому в Ніні, — вона насолоджувалася всім, були це іриски, чи холодна джерельна вода, чи сухе оленяче м’ясо.

— Тепер очі, — сказала вона, смокчучи цукерку, і дістала з набору іншу крихітну пляшечку. — Ти мусиш потримати їх розплющеними.

— Що це? — нервово запитав хлопець.

— Настоянка, яку розробила Гриша на ймення Женя Сафін. Найбезпечніший спосіб змінити колір очей.

Вона знову нахилилася. Щоки почервоніли від холоду, уста злегка розтулені. Її губи були за кілька сантиметрів від його власних. Якби хлопець сів рівніше, вони б поцілувалися.

— Ти мусиш дивитися на мене, — проінструктувала дівчина.

«Я й так дивлюся».

Матаяс зустрівся з Ніною поглядом.

«Ти пам’ятаєш цей берег?» — хотів запитати, хоча й так знав, що вона мусить пам’ятати.

— Якого кольору ти робиш мені очі?

— Ч-ш-ш-ш. Це складно. — Ніна злегка торкнулася пальцями до крапель і піднесла їх близько до його зіниць.

— Чому б тобі просто не запхати їх усередину?

— Чому б тобі просто не припинити базікати? Чи ти хочеш, щоб я тебе осліпила?

Хлопець замовк.

Урешті дівчина відхилилася, ковзаючи поглядом Матаясовими рисами обличчя.

— Карі, — вирішила вона. Потім підморгнула. — Як іриска.

— Що ти маєш намір робити з Бо Юл-Баюром?

Ніна випросталася й позадкувала на крок, обличчя зробилося непроникним.

— Що ти маєш на увазі?

Йому стало шкода, що її грайливий настрій зник, але це не мало значення. Матаяс озирнувся через плече, щоб переконатися, що ніхто не підслуховує.

— Ти точно знаєш, що я маю на увазі. І на мить не повірю, що ти дозволиш цим людям передати Бо Юл-Баюра до рук Керчинської Торговельної Ради.

Вона заховала пляшечку назад до однієї з шухляд.

— Нам доведеться повторити це принаймні двічі, поки ми дістанемося Льодового Двору, тож я зможу зробити колір глибшим. Збери свої речі. Каз хоче, щоб ми залишили корабель за годину. — Вона щільно зачинила кришку скрині й підняла кайдани. Потім дівчина зникла.

* * *

Коли вони прощалися із членами екіпажу, небо вже перетворилося з рожевого на золоте.

— Побачимося в дієрнгольмській гавані, — вигукнув Шпехт. — Жодних плакальників.

— Жодних погребінь, — відгукнулися інші. Дивні люди.

Каз на превеликий жаль усіх інших і рота не розтулив, щоб повідомити, як точно вони збираються дістатися до Бо Юл-Баюра, а потім вибратися з Льодового Двору з ученим на буксирі. Принаймні він дав зрозуміти, що коли вони отримають свій трофей, «Феролінд» залишиться їхнім засобом для втечі. Він мав папери з керчинською печаткою, котрі підтверджували, що всі мита було сплачено, а всі клопотання здійснили представники компанії «Ханрад Бей», аби отримати дозвіл на перевезення хутра й товарів із Фіерди до Зірфурта — портового міста на півдні Керчу.

Вони помарширували від скелястого узбережжя до стрімчаків. Наближалася весна, але земля досі була вкрита достатньо грубим шаром льоду, тож лізти вгору було нелегко. Коли врешті дісталися верхів’я скелі, зупинилися, щоб відновити дихання. «Феролінд» і досі можна було побачити на обрії, його вітрила майоріли на вітрі, котрий шмагав щоки Покидьків.

— Святі, — прошепотіла Інеж. — Ми таки зробили це.

— Я провів кожну хвилину кожного нікчемного дня, мріючи, як зійду з того корабля, — додав Джаспер. — То чому я раптом сумую за ним?

Вілан тупнув черевиком.

— Може, тому, що вже починає здаватися, що наші ноги от-от відмерзнуть?

— Коли ми отримаємо грошенята, ти зможеш палити крюґе, щоб зігрітися, — кинув Каз. — Ходімо.

Він залишив свій ціпок із воронячою головою на «Феролінді» й замість нього використовував менш пізнавану палицю. Джаспер зі скорботою відмовився від своїх дорогоцінних револьверів із прикрашеними перлинами руків’ями на користь кількох неприкрашених пістолів, а Інеж довелося зробити те саме зі своїм надзвичайним набором ножів і кинджалів, залишивши лише ті, з якими вона зможе розлучитися, коли вони увійдуть до в’язниці. Це було практично, але Матаяс знав, що ті талісмани мають свою силу.

Джаспер звірився з компасом, і всі повернули на південь, шукаючи дорогу, котра приведе їх прямісінько до головного торгового шляху.

— Я збираюся навіть заплатити комусь, щоб палив мої крюґе для мене.

Каз пішов у ногу поруч із ним.

— Чому б тобі не заплатити комусь іншому, щоб той заплатив комусь, хто палитиме твої крюґе для тебе? Саме так роблять серйозні гравці.

— А знаєш, що роблять справді великі боси? Вони платять комусь, щоб заплатив комусь, щоб…

Голоси змовкли, коли хлопці потупали вперед, а Матаяс та решта рушили слідом. Але Гелвар помітив, що кожен із них кинув останній прощальний погляд на «Феролінд», що зникав із поля зору. Ця шхуна була частиною Керчу, шматочком їхньої домівки, останньою знайомою річчю, яка щомиті пливла все далі.

Матаяс навіть відчув щось схоже на легеньку симпатію, але коли вони всі марширували вперед того ранку, він мусив зізнатися собі, що радіє, спостерігаючи, як ці канальні щури раптом затремтіли й напружилися. Вони казали, що знають, що таке холод, але в білої півночі був спосіб змусити чужинців переоцінити свої висловлювання. Усі спотикалися й хиталися, незграбні в нових черевиках, намагалися знайти спосіб, як пересуватися по вкритому міцною кіркою снігу, і вже незабаром Матаяс опинився на чолі, задаючи темп, хоча Джаспер і далі ретельно стежив за компасом.

— Тримай свої… — Матаяс зробив паузу й показав кілька жестів Віланові. Він не знав керчинського слова «окуляри від снігу» чи навіть самого слова «сніг», якщо вже бути чесним. Не цих термінів можна навчитися в тюрмі. — Тримай свої очі захищеними або пошкодиш їх назавжди. — Люди втрачали зір на далекій півночі. Вони втрачали губи, вуха, носи, кисті рук і ступні. Ці землі були безплідні й жорстокі. От і все, що бачила більшість людей. Але для Матаяса вони були прекрасними. У кризі жив дух Джела. Він мав колір, і форму, і навіть запах, якщо ти знав, де шукати.

Він рвучко попрямував уперед, майже заспокоївшись, так, наче тут Джел міг почути його й утамувати його стривожений розум. Крига принесла із собою спогади про дитинство, про полювання з батьком. Вони жили значно південніше, біля Галмгенду, але взимку та частина Фієрди не надто відрізнялася від цієї — біло-сірого світу, що його розтинали гайки чорнотілесих дерев і виступи кам’яних скупчень, котрі виростали невідомо звідки, схожі на уламки суден на голому дні океану.

Перший день сходження нагадував очищення — короткі розмови, біла тиша півночі, котра вітала Матаяса й запрошувала назад,