Читати книгу - "Син Начальника сиріт"

Із брамою все було елементарно: один солдат клацнув вимикачем, а другий відкотив убік частину електрифікованої огорожі. Медики дістали з кишень старі хірургічні рукавички, вочевидь багато разів уживані, і натягли їх. Машина зупинилася біля темної дерев’яної споруди. Медики вискочили й наказали Чонові До винести холодильник. Але він не рушив з місця. Його ноги налилися й затерпли, у них наче поколювали атмосферні перешкоди, і він так сидів і дивився, як жінка котить повз них шину. Обидві ноги в неї були обрубані трохи нижче від колін, на них вона припасувала задом наперед робочі черевики, так що коліна міцно трималися на місці п’яток, а короткі частини кукс від коліна вміщувалися туди, де мала б бути стопа. Черевики були туго зашнуровані, і жінка рухалася на диво спритно, швидко дріботіла, не відстаючи від шини, котру котила.

Один із медиків згріб жменю землі й кинув в обличчя Чона До. Очі, у які потрапили камінці, засльозилися. Чонові До закортіло дати цьому смердюкові ногою в пику. Але тут було не місце для того, щоб помилятися й робити дурниці. Та й міг він усього-на-всього звісити з кузова ноги й утримати рівновагу, спускаючи той холодильник. Ні, краще вже відбути цей номер і - геть звідси якомога швидше.

Чон До пішов за медиками в центр обробки. Там стояли десятки лікарняних койок, люди на яких, здається, перебували на межі життя і смерті - по обидва її боки. Вони лежали там, мляві, дехто щось бурмотів - і нагадували рибу на дні трюму «Чунми», яка під ножем хіба раз ворухне плавцем. Він бачив занурені вглиб погляди в лихоманці, жовто-зелені обличчя людей, у яких щось відмовило всередині, рани, з яких кров не текла, бо вже не було чому текти. Найстрашніше - він не міг розрізнити, де чоловіки, а де жінки.

Чон До важко поставив холодильник на стіл. Очі в нього горіли, він намагався витерти їх сорочкою, але пекло ще дужче. Вибору не лишалося. Він відкрив кришку холодильника і промив очі закривавленою талою водою. У кімнаті був охоронець - сидів на ящику, прихилившись до стіни. Коли медики дали йому цигарку «American Spirit», він викинув ту, яку курив. Чон До пішов узяти й собі.

Медик звернувся до охоронця.

- А хто це такий? - спитав він, показуючи на Чона До.

Охоронець глибоко затягнувся своїм дефіцитом і сказав:

- Якась поважна особа, раз його в неділю привезли.

- Це мої цигарки! - зауважив Чон До, і медик неохоче дав йому теж.

Дим був густий, лагідний, вартий легкого поколювання в очах. До палати зайшла стара жінка. Худа, з руками, обмотаними шматками тканини. Вона принесла великий фотоапарат на дерев’яному штативі - достоту такий, як у тієї японки-фотографа, яку вони викрали.

- Ось і вона, - сказав охоронець. - Час до роботи.

Медики почали відривати шматки пластиру.

Чон До ось-ось мав побачити найчорнішу справу, але цигарка його врівноважувала.

І тут раптом щось привернуло його увагу. Він підняв очі на білу стіну над входом. Вона була абсолютно порожня - там просто не було нічого. Чон До витяг із кишені фотоапарат. І поки охоронець і медики обговорювали переваги різних сортів тютюну, Чон До сфотографував оту білу стіну. «Зрозумій це, Вандо!» - подумав він. Ніколи в житті він не був у кімнаті без портретів Кім Ір Сена і Кім Чен Іра над дверима. Ані в найгіршому сиротинці, ні в найстарішому вагоні поїзда, та навіть у погорілому сортирі «Чунми». Ніколи він іще не був у такому місці, де людей позбавляли споглядання Великого Вождя й Великого Керівника, усвідомлення їхньої турботи. Тепер Чон До зрозумів: оце місце не важливе ні для кого - його ніби не існує.

Ховаючи в кишеню фотоапарат, він зустрівся очима зі старою. Очі в неї були як у дружини сенатора: він відчув, що вона бачить таке, чого він навіть сам про себе не знає.

Один із медиків крикнув Чонові До, щоб той узяв із кутка ящик - там їх лежала ціла купа. Чон До взяв ящик і підійшов до медика в узголів’я жінки, у якої щелепа була підв’язана смужками ганчір’я. Один із медиків почав знімати з неї взуття, що було просто шматками драних шин, примотаних до ноги дротом. Другий почав розпаковувати голку й систему взяття крові - цінне медичне обладнання.

Чон До торкнувся руки жінки - холодна.

- Гадаю, ми прийшли запізно, - сказав він.

Медики не звернули на нього уваги. Вони приєднали по системі до вен на стопах жінки й причепили два пакети. Прийшла стара фотограф із апаратом. Вона спитала в охоронця ім’я жінки, записала його на сірій дощечці та поклала жінці на груди. Потім фотограф розмотала жінці голову. Разом із шапкою в її руках опинилася більша частина волосся, яке чорним кублом наповнювало головний убір.

- На, - сказала Чону До стара. - Візьми.

Засмальцьована шапка здавалася дуже важкою. Чон До завагався.

- Знаєш, хто я? - спитала жінка-фотограф. - Я - Моннан. Я знімаю тут усіх, хто прибуває і хто відбуває. - Вона наполегливо подивилася на шапку. - Це - шерсть. Тобі знадобиться!

Чон До сунув шапку в кишеню, щоб стара замовкла й припинила свою божевільну розмову.

Коли Моннан фотографувала жінку, спалах на мить оживив нещасну. Вона висунула руку й схопила Чона До за зап’ястя. У її очах читалося бажання забрати його з собою. Медики крикнули, щоб він підняв узголів’я койки. Коли він це зробив, вони заштовхали їй під голову ящик, і невдовзі всі чотири пакети добре заповнювалися.

Чон До сказав медикам:

- Давайте швидко все зробимо. Уже темніє, а водій казав, що фари не працюють.

Медики не звернули на нього уваги.

Потім був підліток, груди в нього були холодні і шкіра синювата. Його очі були широко розплющені й оберталися важко. Одна рука звисала з койки до грубих дощок підлоги.

- Як тебе звати? - спитала Моннан.

Він зробив губами такий рух, ніби спочатку хотів їх облизати, щоб спромогтися вимовити своє ім’я, але не зміг і нічого не сказав.

Ніжно, лагідно, як мати, Моннан прошепотіла вмираючому хлопчикові:

- Заплющ очі, - і, коли він це