Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 05"

Ось я вам розповім усе, як воно було, і ви мусите мені повірити, бо я все знаю. їх також тривожила думка про пересит. Вони любили Кохання. Вони знали йому ціну, знали достеменно. І так його любили, що хотіли втримати Його в своїх серцях навіки, палке й трепетне. Вони раділи, як воно прийшло, і боялися, щоб воно не покинуло їх.

Кохання — це жага, думали вони, це солодка мука. Воно весь час прагне вдоволення, а знайшовши то, чого прагнуло, — вмирає. Кохання живе, поки голодне, а щойно насичене — воно вже мертве. Ви мене розумієте? Вони знали: живому не властиво жадати того, що воно вже має. Наїдатись і все ж лишатись голодному — на таке люди ще не спромоглися. Ось де вона — проблема переситу. Сидіти перед повним столом і не затупити гострого жала голоду, жадоби — ось чого вони хотіли досягти, бо вони любили Кохання. Як часто вони розмовляли про це, і солодкий пал Кохання жарів їм в очах, і його червона кров пашіла їм на щоках, і голос його бринів у їхніх голосах — го завмирав тремтливо в грудях, а то знов забарвлював мову тією невимовною ніжністю, на яку лиш воно здатне.

Звідки я все це знаю? Багато я бачив сам. А ще більше дізнався з її щоденника. Ось які рядки з Феони Маклауда[10] знайшов я там: «Бо направду цей нерівний голос, цен шепіт присмерковий, цей віддих росяно-солодкий, цей вогнекрилий струнограй, що показується нам лиш на мить одну у веселковім лелінні радості чи в раптовому спалаху пристрасті, цей таємничий красень, званий Еротом, з’являється, принаймні екстатичним мрійникам, не з піснею на устах, для всіх чутною, і не під веселі згуки танечної скрипки, а зроджений надпоривом, у промовистій німоті жадання».

Як же втримати того вогнекрилого струнограя з його промовистою німотою жадання? Наситити його — цс втратити його. Марвін і Етель любили одне одного великою любов’ю. Житниці їхні були повні вщерть, та вони хотіли вберегти гостре жало свого любовного голоду незатупленим.

І не були вони недійшлі молодята, що розумують на порозі ще не знаного Кохання. Вони були сильні й достиглі люди. Обоє вони кохали й раніше, ще до того, як спізналися, і вже були задушили Кохання пестощами, вбили його цілунками й поховали в домовині переситу.

Вони були не холодні, безтілесні духи, ці двоє, а живі, палкі люди, і не мали англосаксонської тверезості у своїй крові, гарячій і червоній, як вечірня заграва. Вдачі їхній ближча була плотська життєрадісність французів. Вони були ідеалісти, але ідеалізм їхній був галльського штибу. Його не студило те холодне й темне течиво, що править за кров британцям. І стоїцизм був їм чужий. Ці двоє американців, хоч і англійського роду, не знали самопоскромлення і зречення, властивих обережній натурі англійця.

Отакі вони були — люди, створені для насолоди; та їх опанувала одна ідея. Бодай би пощезли всі ідеї! Вони бавилися в логіку — і дологікувалися ось до чого… Але спершу треба вам розповісти про одну мою розмову з ними. Якось увечері в нас зайшла мова за Мадлену де Мопен[11] із роману Готьє. Пам’ятаєте цю постать? Вона поцілувалася з коханим тільки один раз — і більше не захотіла. Не те щоб їй не сподобалося цілуватися: вона боялася, що поцілунки їй обриднуть. Знову пересит! Вона спробувала грати з богами, нічого не поставивши на кін. А це суперечить правилам гри, що їх установили самі боги. Тільки що правила ті не вивішено над столом, і нам, смертним, доводиться спершу грати, аби навчитись їх.

Так отож про ту їхню логіку. Марвін і Етель міркували так: а навіщо цілуватися один лише раз? Якщо це мудро, то чи не мудріше буде не цілуватись ні разу? Так вони вбережуть від смерті Кохання. Вічно голодне, воно вічно стукатиметься в серця до них.

Можливо, то саме їхня спадковість навіяла їм цю чортячу ідею. Бо порода завше проситься наверх, іноді в найдивовижніший спосіб. І ось у них проклятий Альбіон прибравсь у подобу холодно-розважливої повії, зухвалої, хитрої й битої розпусниці. А втім, хто його зна. Але ось що я знаю: саме задля своєї безмірної жадоби насолод вони зреклися насолоди.

Ось його власні слова, я їх прочитав багато пізніш у одному його листі до неї: «Стискати тебе в обіймах таку близьку — й воднораз таку далеку! Жадати тебе й ніколи не мати, а отже, мати тебе вічно!» А це вона писала: «Щоб ти завжди був біля мене, ось-ось, ледь не на досяг. А я щоб весь час тебе досягала й так і не досягла, і щоб це тривало довіку, завжди свіже й нове, як у першу жагучу хвилину».

Ні, не так вони все це казали. Мої уста не годні передати їхню філософію кохання. Та й хто я такий, щоб порпатись їм у душах? Жаба, що всілась у болоті край густої темряви й вилупила баньки на чудовну таїну двох полум’яних серць.

Та й хіба не мали вони по-своєму рації? Все буває добре доти… доки ним не володіємо. Пересит і володіння — це двоє коней Смерті, що біжать в одному запрягу.

Навички тління завжди заступало

Любовний шал, що в серці догорів.

Це вони вичитали в одному сонеті Альфреда Остіна[12]. «Мудрість Кохання» його назва. Той самий єдиний поцілунок Мадлени де Мопен. Як же там ще?..

Тож поцілуймось — і не йдімо далі,

Бо ліпше смерть, ніж дотлівать помалу,

У діл котитись, бувши на горі.

Але вони були ще мудріші. Вони не схотіли поцілуватися й на тому спинитись. Ліпше вже не цілуватися зовсім — так вони сподівалися весь час лишатись на щонайвищій вершині Кохання. Вони одружилися; ви тоді саме були в Англії. Такого подружжя ще не бувало звіку, Таємниці

своєї вони не відкривали нікому. І я тоді нічого не знав. Шал їхнього кохання не догоряв, воно палало щодалі яскравіш. Ніколи в світі ще, мабуть, не бачено такого. Час минав, місяці, роки минали, а той, вогнекрилий, сяяв усе ясніше.

Люди дивом дивувалися. Всі заздрили тим чудовним коханцям. Жінки часом жаліли її, що в неї немає дітей; але якої лишень подоби не прибирає заздрість!