Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

що стріляю краще за нього, та й витриваліший на ноги і все ж проти його трофеїв моя здобич видавалася мізерною. На моїх очах він зробив кілька дуже невдалих пострілів, а я за весь час ганебно хибив тільки двічі,— ртріляючи в оту газель та ще в дрохву на рівнині,— і все ж Карл завжди перевершував мене в здобичі. Спершу ми кепкували з нього, і я був певен, що надолужу своє. Але щось воно не надолужувалось. І ось тепер, полюючи на носорога, я хотів досягти успіху на новому місці. Ми послали Карла по м'ясо, а самі вирушили туди. Карла ми не кривдили, але й не панькалися з ним, ї все ж він знову мене перевершив. І якби тільки перевершив — то ще півбіди. Проти його носорога мій видавався таким миршавим, що я не міг виставляти його голову у містечку, де ми з ним жили. Карл просто перекреслив мій успіх. Мені залишалося тільки згадувати свій чудовий постріл, цього вже ніхто не міг відібрати, тільки ж знов-таки той постріл був такий чудовий, що я знав: рано чи пізно я почну сумніватися, чи не був то просто щасливий випадок, який не давав ніяких підстав для моєї самовпевненості. Атож, цим носорогом друзяка Карл примусив неабияк замислитися нас усіх. Тепер у своєму наметі він писав листа, а ми зі Старим сиділи під тентом, обговорюючи наші подальші дії.

— Хай там як, а він уже вбив носорога, — сказав Старий. — Це заощадить нам час. Тільки ж тепер ви не зможете вдовольнитися своїм носорогом.

— Аж ніяк.

— Тим-то нам краще тікати звідси. Тут щось негаразд. Дру-пі каже, що знає гарну місцину — туди зо три години їхати ваговозом та ще з годину йти пішки. Ми можемо вирушити туди сьогодні надвечір впорожні, потім відішлемо ваговози назад, а Карл із Деном поїдуть до Муту-Умбу, отам хай і полює на свого сернобика.

— Чудово.

— До того ж у нього є нагода сьогодні ввечері або ж завтра вранці принадити леопарда на тушу носорога. Ден каже, що чув рйк. Ми постараємось убити носорога в тому місці, про яке каже Друпі, а далі ви всі троє почнете полювати на куду. Треба на це залишити якомога більше часу.

— Гаразд.

— Не страшно, якщо і не вб'єте сернобика. Згодом десь та вполюємо.

— А якщо й не вполюємо — не страшно. На це ще є час. А- куду я хочу вполювати.

— Уполюєте. І то неодмінно.

— Мені б одного, бодай одного, зате гарного! А на носорогів 'Мені начхати: на них тільки полювати приємно, а так вони ні

до чого. Проте хотілося б убити такого, який не виглядав би мізерним проти Карлового.

— Атож.

Ми виклали план дій Карлові, й він сказав:

— Гаразд, як скажете. Бажаю вам убити носорога вдвічі більшого за мого.

Він говорив від щирого серця. І настрій його поліпшився так само, як і у всіх нас.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Місце, розхвалене Друпі, куди ми дістались надвечір і куди довго їхали під пекучим сонцем поміж червонястих, порослих миршавим чагарником пагорбів, видалося нам препоганим. Усі дерева поблизу були окільцьовані, щоб знищити муху цеце. Ми розбили табір проти курного й брудного тубільного селища. Грунт тут був червоний і такий вивітрений, аж здавалося, він от-от розвіється без сліду. Наш табір стояв на пагорбі, відкритий усім вітрам, під кількома засохлими, майже без тіні, деревами; нижче біг потічок, а за ним стояли глиняні хижки тубільців. Ще завидна ми з Друпі та двома місцевими провідниками зробили вихід за село на невисоке кам'янисте пасмо, за яким пролягала глибока долина, майже каньйон. В нього з протилежного боку ламаними кривулями спадали бічні долини. По них росли густі гаї, поміж ними зеленіли травами пагорби, а ще вище, на гірському пасмі, розкинувся рясний бамбуковий ліс. Каньйон спускався до долини Ріфт, звужуючись у своєму дальньому кінці, де розтинав стіну цієї ущелини. А ген далі, за порослими травою пасмами та схилами, зводилися вкриті густим лісом узгір'я. Це місце видавалося зовсім не придатним для полювання.

— Якщо ми побачимо якусь тварину на тому боці, доведеться спускатись аж на дно каньйону. А потім добиратись до лісу через оті кляті виярки. А тим часом дичина зникне з очей, і ми поскручуємо собі в'язи на якомусь схилі. Надто вже тут стрімко. Оці нібито такі міленькі та положисті виярки схожі на той, у який ми влізли, коли того вечора вертали до табору.

— Мабуть-таки, справа кепська, — погодився Старий.

— Достоту в такому самому місці я полював на оленів. Було це на південь від Лісової річки у Вайомінгу. Усі схили тут надто круті. Просто жах! Завтра ми поплатимося за свою нерозважливість.

Мама мовчала й була спокійна: Старий привів нас сюди, він нас звідси і виведе. Її непокоїло лиш одно: щоб чоботи не натерли ніг. Вони вже й зараз трохи терли, і її обходило тільки це.

Я собі розводився, як важко полювати в цій місцевості, і ми повернулись до табору, похмурі й люті на Друпі. Багаття яскраво горіло на вітрі, а ми сиділи проти нього і спостерігали, як сходить місяць, та слухали виття гієн. Але після кількох склянок віскі місцевість уже не видавалася такою безнадійною.

— Друпі присягається, ще це гарне місце, — сказав Старий. — Щоправда, каже, вів нас не сюди, а кудись далі. Але запевняє, що й тут непогано.

— Я люблю Друпі,— сказала Мама. — І цілком йому довіряю.

До багаття підійшов Друпі, а з ним два тубільці зі списами.

— То що він ще скаже? — спитав я.

Тубільці щось заджерготали, а потім Старий переклав:

— Один із цих вояків запевняє, що сьогодні за ним гнався велетенський носоріг. Звісно, будь-який носоріг видасться в таку хвилину велетенським.

— Спитайте його, який завдовжки був ріг?

Тубілець показав, що ріг був завдовжки з його руку.

Друпі посміхнувся.

— Гаразд, ідіть, — сказав Старий.

— А де це було? — спитав я.

— Ет, десь отам, — відповів Старий. — Там. Десь аж отам. Та ви й самі знаєте. Там, де завжди трапляються такі випадки.

— Ну й чудово. Саме туди зібралися й ми.

— Добра ознака, що Друпі не занепадає духом, — сказав Старий. — Він, здається, цілком певен, що все буде гаразд. Зрештою, то його витівка.

— Так, але видиратись на гори доведеться нам!

— Підбадьоріть його, — мовив Старий до Мами, — а то він навіть мені може зіпсувати настрій.

— Може, поговорімо про те, як він влучно стріляє?

— Е ні, зарано. Та і я ще не