Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

Назавтра я пересвідчився, що був хибної думки про нове місце.

Ми поснідали вдосвіта й вирушили перед сходом сонця, піднімаючись вервечкою на пагорб за селом. Попереду виступав місцевий провідник зі списом, за ним Друпі з моєю рушницею й флягою, далі я зі спрінгфілдом, Старий з манліхером, Мама, радіючи, що вона, як завжди, йде впорожні, М'Кола з дубельтівкою Старого й другою флягою і, нарешті,— двоє місцевих жителів зі списами, брезентовими мішками з водою та Скриньками з харчем. Ми вирішили переждати денну спеку десь у холодку й повернутись до табору, коли стемніє. Приємно було сходити на пагорб за ранкової прохолоди, зовсім інакше, ніж надвечір, коли каміння й пилюка аж пашать від денної спеки. Доти курна стежка, що нею постійно ходила худоба, була зараз прибита росою. Кругом рясніли сліди гієн, і коли стежка дійшла до сірого кам'янистого пасма, звідки було видно глибоку ущелину, а далі протяглася понад її краєм, ми побачили на одному з курних виступів свіжий слід носорога.

— Він щойно пройшов, — сказав Старий. — Певно, бродять тут уночі.

Внизу, в ущелині, видніли вершечки високих дерев, а в просвітках між ними зблискувала вода. Навпроти височів стрімкий пагорб і зяяли вже обстежені нами звечора виярки. Друпі й місцевий провідник, — отой, за котрим гнався носоріг, — про щось перешіптувались. Потім рушили вниз крутою стежиною, що довгими кривулями спускалась на дно ущелини.

Ми спинились. Досі я не помічав, що Мама кульгає. І зненацька спалахнула сімейна суперечка: кожен з нас пошепки доводив свою правоту в питанні про ті давні зношені черевики та чоботи, які не можна вже було носити, — а тепер причиною були її тісні чоботи. Щоб чоботи менше тисли, обрізали спереду короткі вовняні шкарпетки, надягнені на прості шкарпетки, а то й зовсім знімали шкарпетки, і чоботи ставали просторіші. Але на крутому спуску ці іспанські мисливські чоботи знову зробились закороткими в носку, і знову зайшла давня суперечка про розміри чобота та про те, чи чоботар, — на той бік я спершу став несвідомо, як перекладач, коли ми їх купували, а потім став палким прибічником його теорії,— вчинив слушно, подовживши, як того й вимагала логіка, за рахунок носка п'яту. Але тепер чоботи знову тисли, і це було сильніше за всяку логіку, і тут уже не допомагав аргумент, що нові чоботи завжди тиснуть перші кілька тижнів, поки добре розносяться. І от товсті шкарпетки знято, Мама обережно ступила кілька кроків по схилу вниз, пробуючи, чи не тисне цупка шкіра носка в пальці, і наша суперечка вщухла, і їй зовсім не хотілось видаватись страдницею, а навпаки, хотілося триматись бадьоро, щоб сподобатись Старому, а мені було соромно, що я поводився, як останній негідник, через оці чоботи, висловлюючи свої слушні міркування, коли їй було боляче, і взагалі було соромно за всі мої слушні міркування, висловлені будь-коли, і я, спинившись, шепнув їй про це, і ми обоє розтягли обличчя в усмішці; усе знов стало гаразд, і з чобітьми також: без товстих шкарпеток вони стали набагато зручніші, і я тепер ненавидів усіх тих поганців, що міркують слушно, а надто одного свого, відсутнього тут, американського приятеля — я сам щойно позбувся цієї звички міркувати слушно і вже напевно більше так не міркуватиму. Слідом за Друпі ми сходили вниз крутою, що спускалась довгими кривулями, стежкою на дно ущелини, яке згори видавалося вузьким порізом, там росли товсті й високі дерева, а між лісистих берегів в'юнився потічок.

Ми спинилися в затінку дерев з велетенськими гладенькими стовбурами, від яких низом, мов артерії, розходилися круглі товсті корені; жовтава зелень цих дерев нагадувала французький ліс після дощу зимового дня. Але тут дерева були гіллясті, вкриті пишним листям, а під ними з дна потічка, мов той папірус, ріс очерет футів дванадцять заввишки й густий, як пшениця на лану. Травою понад потічком пройшла якась дичина, й Друпі нахилився, щоб роздивитися слід. До нього підійшов М'Кола і теж став розглядати; обидва пройшли трохи вперед, низько нагинаючись до землі, потім повернулися до нас.

— Нюаті,— пошепки мовив М'Кола. — Буйвіл.

Друпі щось шепнув Старому, а той мовив до нас своїм низьким, хрипким од віскі голосом:

— Униз понад річкою пройшло стадо буйволів. Друпі каже, що серед них є кілька великих. Назад вони не вертали.

— Вистежмо їх, — запропонував я. — Я б охочіше вбив ще одного буйвола, ніж носорога.

— Так само ми можемо зустріти й носорога, — сказав Старий.

— Боже, який дивний край! — вигукнув я.

— Чудовий! — погодився Старий. — І хто б міг подумати!

— Дерева, як на картинах Андре, — сказала Мама. — Яка ж бо краса! Ви тільки погляньте он на ту галявку. То ж Массон. От би сюди доброго художника.

— Як чоботи — не тиснуть?

— Та ні, все гаразд.

Ми йшли слідами буйволів повільно і обережно. Вітру не було, але ми знали, що коли він почнеться, то віятиме зі сходу, вгору ущелиною, нам в обличчя. Ми йшли по сліду вздовж потічка, і трава дедалі вищала. Двічі доводилося лягати й повзти, а очерет тут стояв такий густий, що вже за два фути нічого не було видно.

Друпі нагледів у багнюці свіжий слід носорога. Я вже думав, що буде, коли нам назустріч цим вузьким проходом посуне но* соріг, що тоді робитиме кожен із нас. Хвилююча зустріч, але мені вона була не до вподоби. Це вже скидалось на пастку, та й треба було подумати про Маму.

Невдовзі, коли струмок звернув убік і ми вийшли на берег з високої трави, я чітко відчув запах дичини. Я не палю, і під час полювання ще вдома кілька разів я чув носом лосів у їхню Шлюбну пору перш ніж бачив їх. Я легко міг знайти за запахом і лігво старого самця в лісі. Лось-самець пахне мускусом; це особливий, але приємний запах, добре мені знайомий, проте запах, що його я відчув тут, був для мене незвичний.

— Я чую їх, — шепнув я Старому, і він мені повірив.

— Кого саме?

— Не знаю, але запах дуже гострий, ви чуєте?

— Ні.

— Спитайте в Друпі.

Друпі кивнув і всміхнувся.

— Тут усі нюхають тютюн, — сказав Старий. — Тож я не певен, що вони можуть почути дичину.

Ми знов заглибилися в очерет, що стояв вище людського зросту; ступали повільно, обережно, тихо, крок по кроку, як уві сні або в уповільнених кінокадрах. Тепер