Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

— Я їх чую зовсім близько, — шепнув я Старому. — І я не жартую, повірте.

— Вірю, — відповів Старий. — А може, краще піднятись на берег і обійти це місце горою?

— Гаразд. — А вже на горі я сказав: —Цей очерет лякас мене. Мені б не хотілося полювати в ньому.

— Навіть на слонів?

— Навіть на слонів.

— Невже й слона полюють серед таких заростей? — спитала Мама.

— Так, — відповів Старий. — А щоб стріляти, вилазиш кому-небудь на плечі.

«Є ж люди, — подумав я. — Куди мені до них!»

І ми рушили правим берегом понад болотом з високим сухим очеретом. На тому боці росли високі могутні дерева, а за ними височіла стрімка стіна ущелини. Самого струмка не було видно. Над нами праворуч купчилися пагорби, де-не-де порослі чагарями. Спереду, за болотом, русло потічка звужувалось, і гілля дерев майже сходилося над ним.

Зненацька Друпі схопив мене за плече, і ми обидва присіли. Він тицьнув мені дубельтівку, а сам узяв спрінгфілда. Потім показав уперед, і за поворотом я побачив голову носорога з чудовим довгим рогом. Голова поверталася з боку в бік, я бачив нашорошені, що посіпувались, вуха й маленькі, як у свині, очиці. Я зняв запобіжника й порухом звелів Друпі лягти. Але тут М'Ко-ла озвався: «Тото! Тото!» — й схопив мене за руку. Друпі й собі швидко зашепотів: «Манамукі! Манамукі! Манамукі!» — обидва благали мене не стріляти. То була самиця з малям. Я опустив рушницю, й самиця, форкнувши, побігла очеретом геть. Носоро-женяти я так і не побачив. Якийсь час очерет хитався і шурхотів там, де обоє продирались крізь нього, потім усе затихло.

— Шкода, дідько б його взяв, — прошепотів Старий. — Гарний був ріг!

— А я мало не вколошкав її,— сказав я. — Не додивився, що то самиця.

— М'Кола бачив маля.

М’КоЛа шепотів щось Старому й завзято кивав головою.

— Він каже, що там є ще один носоріг: він чув форкання, — переклав Старий.

", — Давайте піднімемося вище, звідти буде видно, якщо вони вилізуть, і кинемо туди чим-небудь, — запропонував я.

— Ай справді,— погодився Старий. — Може, там і самець.

Ми пройшли берегом трохи вище, звідки було видно високі

зарості очеретів. Старий тримав напоготові рушницю, я зняв на своїй запобіжника, а М'Кола жбурнув палицю в очерет, де, як казав, чув форкання. І відразу щось гучно форкнуло, але очерет стояв рівно й непорушно. Потім очерет трохи далі захитався, почувся тріск, — якийсь великий звір продирався до того берега, але який саме, не було видно. А за хвилину я розглядів чорну спину й широко розставлені гострі роги буйвола, що ліз на крутий берег. Він швидко здирався вгору дужими ногами, витяппи шию й високо піднявши рогату голову, його загривок напружився, як у розлюченого бика. Я прицілився йому вище лопатки, в місце, де починалася шия, але Старий спинив мене.

— Надто дрібний, — тихо мовив він. — Не варто його вбива-ш — хіба що на м'ясо.

А мені буйвіл видався велетенським; він саме став боком до Час, повернувши задерту голову в наш бік.

— У мене дозвіл ще на трьох, а там, куди ми їдемо, вони не водяться, — відказав я.

— А м'ясо в нього смачнюще, — прошепотів Старий. — Гаразд, стріляйте. Але будьте насторожі: пострілом ви можете вигнати носорога.

Я присів, відчуваючи в руках незвичну вагу дубельтівки, прицілився буйволові під лопатку і, приготувавшись до віддачі, на-тис на гачок, але пострілу не було. У спрінгфілда спуск легкий, Плавний і безвідмовний, а тут мені здалося, що гачок уперся в «Жабу: його ніби заклинило. Це скидалось на жахливий сон, коли то марно силкуєшся вистрелити. Тоді я відпустив палець, розслабився і, затамувавши подих, знову натис на гачок. Ударило в плече, гримнув оглушливий постріл, і я побачив, що буйвіл не тільки не впав, а кинувся ліворуч, схилом угору; я вистрелив; із другого ствола, але тільки збив кам'яні скалки та пилюку біля його задніх ніг. І перш ніж устиг перезарядити дубельтівку, він уже зник з очей. Отут ми й почули форкання й тріск — ще один носоріг вискочив із протилежного кінця очеретяних заростей і помчав під високі дерева на нашому боці, тільки на мить промайнувши перед нашими очима.

— Ото й був самець, — зауважив Старий. — Подався вниз понад потічком.

— Ндіо. Думі! Думі! — настирливо торочив Друпі, підтверджуючи, що то був самець.

— А я таки поранив клятого буйвола, — сказав я. — Щоправда, не знаю куди. Хай їм грець, тим дубельтівкам! Ну й спуск!

— Зі спрінгфілда ви б напевне вбили його, — сказав Старий.

— Я б принаймні знав, куди влучив. Гадаю, що з дубельтівки такого калібру або вкладу його, або не влучу, а бачите — тільки поранив.

— Нехай трохи побігає,— сказав. Старий. — Дамо йому час.

— Боюсь, що я поранив його в живіт.

— Важко сказати. Хоч він щодуху і помчав геть, але міг перекинутись уже за сто ярдів.

— От клята дубельтівка! — бідкався я. — Не вмію я стріляти з неї. Гачок ходить так, як ото консервний ключ на останніх обертах, коли відкриваєш бляшанку з сардинами.

— Рушаймо далі,— сказав Старий. — Тут бозна-скільки тих носорогів.

— А буйвіл?

— Ніде він не дінеться. Нехай втрачає сили, поки не звалиться.

— Уявіть собі, якби ми зостались внизу й оця тварюка посунула з очерету.

— Атож, — притакнув Старий.

Усе це мовилося пошепки. Я глянув на Маму. У неї був вигляд, наче вона втішалася гарною музичною виставою.

— Ти не помітила, куди влучила куля?

— Ні, не помітила, — пошепки відповіла вона. — Як ти гадаєш, там іще є буйволи чи носороги?

— Там їх тисячі. То що далі, Старий?

— Ваш буйвіл міг перекинутись десь за поворотом, — відповів Старий. — Ходімо туди.

І ми пішли берегом, украй напружені, а коли наблизились до вузької смуги очерету, то зачули, що крізь її високі зарості продирається якась велика тварина. Я звів рушницю, дожидаючи того, що мало вийти звідти. Але воно не з'являлось, тільки очерет хитався. М'Кола робив мені знак рукою не стріляти.

— Бісове маля, — сказав Старий, — т Видно, їх двоє. Але куди ж це зашився чортів буйвіл?

— Як ви в біса бачите, що там маля?

— Визначаю за тріском в очереті.

Ми стояли і дивилися на воду, на берег, затінений гіллям високих дерев, на русло струмка, що в'юнився в далечину, аж раптом М'Кола показав на пагорб праворуч.