Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

— Гаразд, побачите далі. Я таки завжди влучно стріляв.

— Та ніби пригадую одну газель, — підкусив мене Старий.

Я теж пам'ятав цю газель. Я гасав за цією красунею цілісінький ранок, не раз підкрадався, але, очманівши від спеки, те й робив, що хибив, а потім забрався на мурашник, щоб вистрелити по іншій, куди непоказнішій газелі, перепочив, не влучив з п'ятдесяти ярдів, але вона стояла і дивилася на мене, задерши голову, і я вистрелив їй у груди. Вона присіла на задні ноги, та щойно я рушив до неї, підхопилась і, заточуючись, побігла. Я сів і зачекав, поки вона спиниться, бо, видно, не могла вже бігти далі; не підводячись, просунувши руку за ремінь рушниці, я став стріляти їй у шию, неквапно, старанно, і не влучив вісім разів підряд, однак у пориві нестримної, дедалі шаленішої люті стріляв у одне й те саме місце і в той же спосіб; зброєносці сміялись, а тут іще під'їхав ваговоз з тубільцями, які теж здивовано стежили за мною. Мама й Старий не мовили й слова, а я все сидів, намагаючись у холодній упертій затятості перебити антилопі шию, замість підійти до неї ближче й прогнати її з цієї маревної розжареної сонцем рівнини. Усі мовчали. Я простяг руку до М'Коли по нову обойму, ретельно прицілився, вистрелив і знову не влучив; тільки десятим пострілом перебив ту кляту шию. І відвернувся, навіть не дивлячись на антилопу.

— Бідолашний Тато, — сказала Мама.

— Сліпить сонце та й вітер заважає,— зауважив Старий. Тоді ми з ним іще не були добре знайомі.— Всі кулі били в одне місце. Я бачив, як вони здіймали пилюку.

— Я поводився, як дурень, — сказав я.

Принаймні відтоді я навчився стріляти. Досі мені майже завжди везло, та й сприяли щасливі випадки.

Показався табір, ми спинились і стали кричати. На наш крик ніхто не з'явився. Та ось зі свого намету вийшов Карл. Побачивши нас, він відразу пірнув усередину, потім вийшов знову.

— Агов, Карле! — гукнув я.

Він помахав мені рукою й знов зник у наметі. Тоді вийшов і рушив нам назустріч. Карл тремтів від хвилювання, і я побачив, — що він оце тільки змивав з рук кров.

— То що у вас? — спитав я.

— Носоріг, — відповів він.

— Щось негаразд?

— Ні. Ми вбили його.

— Чудової І де ж він?

— Он за тим деревом.

Ми пішли туди. Там лежала щойно відрізана голова носорога. Він був удвічі більший за мого. Маленькі очиці були заплющені, і в кутику одного ока червоніла крапелька крові, мов та сльоза. Голова вражала розмірами, ріг вигинався гарною лінією. Шкура в дюйм завтовшки брижами звисала позаду голови й біліла на місці зрізу, як щойно покраяний кокосовий горіх.

— Якої довжини ріг? Дюймів тридцять?

— Та ні, тридцяти не буде, — заперечив Старий.

— І все ж гарний носоріг, містере Джексон, — сказав Ден.

— Та непоганий, — погодився Старий.

— Де ви його підстрелили?

— Просто біля табору.

— Він стояв у кущах, — додав Ден. — Ми почули, як він форкав.

— Ми були навіть подумали, що то буйвіл.

— Гарний носоріг, — повторив Ден.

— Я страшенно радий, що ви його вклали, — сказав я Карлові.

Отак ми й стояли втрьох, щиро бажаючи повітати товариша, похвалити його носорога, — менший ріг якого був довший за великий ріг у нашого [62],— цього велетенського диво-носорога з кривавою сльозою в оці, цю обезглавлену омріяну тварину, але натомість розмовляли, як пасажири на кораблі, що відчували перші ознаки морської хвороби, або люди, які зазнали чималих фінансових збитків. Нам було соромно за себе, але ми' нічого не могли з собою вдіяти. Я хотів сказати Карлові щось приємне, щире й натомість спитав:

— Скільки разів ви стріляли в нього?

— Не знаю. Не лічили. Разів п'ять чи шість.

— По-моєму, п'ять, — уточнив Ден.

Бідолашний Карл, слухаючи кислі поздоровлення трьох друзів, відчував, що його радість від гарної здобичі потроху розвіюється.

— Ми теж убили носорога, — сказала Мама.

— Чудово! — мовив Карл. — Більшого, ніж мій?

— Та де там! Жалюгідний недоросток.

— Я дуже жалкую, — сказав Карл просто і щиро.

— Чого ще вам шкодувати після такого носорога? Та це ж справжній красень. Чекайте, я зараз принесу фотоапарат і сфотографую його.

Я пішов по апарат. Мама йшла поряд, узявши мене під руку.

— Тату, тільки постарайся поводитися по-людськи, — сказала вона. — Бідолашний Карл! Ви зіпсували йому весь настрій.

— Знаю. Я, як можу, намагаюсь так не поводитись.

Нас наздогнав Старий. Він похитав головою на мої слова.

— Ніколи ще не почував себе так по-дурному, — мовив він. — Мені оцей його носоріг — як удар під груди. Звісно, я в захваті від його успіху.

— Я теж, — сказав я. — І навіть хотів, щоб він мене перевершив. Справді, та й ви це самі знаєте. Але чому він не застрелив хорошого носорога з рогом на один, два або вже нехай на три дюйми довшим, ніж у мого? Чому він неодмінно мусив виставити мене на посміх? Проти його носорога наш просто жалюгідний.

— Зате ви можете пишатися таким пострілом.

— К бісу той постріл! Клята доля. Боже, який же гарний його носоріг.

— Ну, гаразд, а зараз візьмімо себе в руки й поводьмося з ним, як цивілізовані люди.

— Ми поводилися просто жахливо! — сказала Мама.

— Атож, — підтримав я. — А втім, я весь час намагався поводитись люб'язно. Ви ж знаєте, я щиро радий за нього.

— Так, ви поводилися люб'язно, — сказала Мама й докинула: — Обидва.

— А ви бачили, як повівся М’Кола? — спитав Старий. М'Кола похмуро подивився на носорога, похитав головою й пішов геть.

— А носоріг таки чудовий, — сказала Мама. — Нам тільки треба поводитись пристойно, і в Карла відразу поліпшиться настрій.

Але було вже пізно. Настрій у Карла так і не поліпшився, та й нам самим досить довго було невесело. Наші носії повернулись до табору з ношею, і ми бачили, як вони, та й усі інші, пішли туди, де в холодку лежала голова носорога. Всі мовчали. І тільки білувальник радів, побачивши в нашому таборі такий трофей.

— М'узурі сана, — мовив він до мене, міряючи ріг розчепіреними пальцями. — Кубва сана!

— Н'діо. М'узурі сана, — погодився я.

— Це бвана Кабор убив його?

— Так.

— М'узурі сана.

— Так, — підтвердив я. — М'узурі сана.

Білувальник виявився єдиним джентльменом серед нас. Ми намагалися ніколи не змагатись на полюванні. Карл і я поступались один одному найкращими нагодами, які траплялися. Я щиро любив його, а він був зовсім позбавлений себелюбства і завжди готовий до самопожертви. Я знав,