Читати книгу - "Оголений нерв"

— Казна-що твориться у місті, — почав здалеку Геннадій. — Кажуть, що одразу після референдуму в місто зайшло кількасот сепарів зі зброєю.

— Ага, — охоче підхопив Яшка, — вони зараз на Вілесова, один, в будівлі інституту «Хімтехнології».

— А ти звідки знаєш? Чи сам там був? — поцікавився Антон.

— Тільки сліпий не помітить їхні барикади перед входом і прапор нагорі, — відповів юнак.

— А ще на ринку казали, — додав Іван, — що їх пустив до міста наш мер.

— Цього достеменно ніхто не знає, — сказав розсудливий Денис. — Можливо, і так, а може, це чутки.

— Може, й чутки, — погодився Іван, — але я точно знаю, що сепарам організували триразове харчування на місці.

— Хто? — поцікавився Геник.

— Казали, що туди, на Вілесова, один, їздив сам мер, вів з ними перемови, а потім організував харчування, — майже пошепки сповістив Іван. — Сам не бачив, але за що купив — за те й продаю.

— Ясно, бізнесмене, — посміхнувся Денис, — нехай жеруть, аби вони вдавилися! А де ж наш мер зараз? Скільки разів заглядав на сайт міськради, жодного вагомого повідомлення. Складається враження, що містяни бачать одне, а керівництво міста — зовсім інше. Де-факто Сєвєродонецьк уже захоплений терористами, а на сайті виконкому жодного підтвердження чи спростування. Проте можна дізнатися, коли і де залатали дірку на дорозі, заварили трубу водогону, яку прорвало, і скільки років виповнилося найстаршому жителю.

— А ще є кримінальна хроніка, — зіронізував Геннадій, — там з точністю до хвилин можна дізнатися, хто кому набив пику під час «спільного розпивання спиртного».

— Справді, де наш мер? — запитав Антон. — Хтось знає?

— Я б сказав, але знову сміятиметеся, що то базарні чутки, — сказав Іван.

— А є іншій спосіб дізнатися новини? — поцікавився Геннадій. — Хоч як це смішно, але ринок у Сєвєродонецьку — лакмусовий папірець, він першим реагує на все, що відбувається, дізнається новини і знає навіть те, що колись буде. Зізнавайся вже, Ваню, де наш «тато»?

— За кордоном, на теплих морях поправляє своє дорогоцінне здоров’ячко.

— Нічого собі! — присвиснув Льоня. — У місті безвладдя, а наш голова на пісочках гріється! Ось-ось відбудуться вибори президента, хто буде їх організовувати?

— Не хвилюйся, Льоню, — сказав Денис, — у мера стільки заступників, як у бездомного кота бліх. Не про це річ.

— А про що? — спитав Яшка.

— Про те, що незабаром і тут почнуться бої, — пояснив Денис. — Вам простіше, а в мене є дружина і двійко маленьких дітей — це я тим, хто забув.

— Що-о-о? — протягнув Яшка. — Які бої? Хто сюди пустить укропів?

— Йде АТО, — нагадав Геннадій, — у нас може бути те, що в Слов’янську.

— У нас цього не буде, — заперечив Яшка, — Слов’янськ їм потрібний, бо там сланцевий газ, тому місто ніхто не віддасть.

— Хто їх питати буде, — буркнув Геннадій.

— Не вірте байкам про видобуток сланцевого газу в Слов’янську, — тихо озвалася Уля. До цього часу вона не зронила жодного слова. А ще мовчав Никон, уткнувши носа в записничок, але хлопці не звертали на це уваги, бо звикли, що Нік може писати свої пісні і все чути, як і Уля, коли малює. — Поґуґліть в Інтернеті і почитайте, як його і де видобувають і скільки це коштує. І не треба тішити себе надією, що у нас буде все спокійно, коли в місті засіли терористи. Доки кожен буде думати, що війна його не зачепить, доти буде литися кров. Гинуть хлопці, а ми сидимо і чекаємо, що буде далі. Так і залишимося спостерігачами?

— Я скажу вам так, — Денис відкашлявся. — Я був на службі в армії, давав присягу, тож коли мене призовуть, я піду на службу і буду воювати. Але поки не отримаю повістки, нічого робити не буду.

— Мене, якщо будуть забирати в армію, ніхто не знайде, — сказав Іван. — Зізнаюся чесно: буду переховуватися, поки все стихне.

— А за це, друже, є кримінальна стаття, — нагадав Денис.

— Нехай доведуть, що я уникав служби, — посміхнувся Іван, — може, я був на заробітках у Москві.

— Гарна ідея! — збадьорився Яшка. — Я також буду тікати в Росію або десь у селі в льосі відсиджуся. Стріляти у своїх? Ніколи!

— А хто для тебе свої? — Уля посміхнулася.

— Брати-слов’яни, — відповів Яшка. — Невже ви думаєте, що можна стріляти в росіян? Та у мене вся рідня там живе!

— У мене також, — сказав Денис, — але є мирне населення, яке живе в Росії і не має ніякого відношення до тероризму, а є так звані сусідні братки, які полізли в чужий город, на чужі землі. То вони також брати наші?

— А якщо їх змусили? Якщо послали? То за це їх потрібно вбити? — голосно спитав Яшка.

— То поцілуй їх за це в дупу, — озвався Льоня. — Я бачу, ти щось дуже про них піклуєшся. Може, тобі подобається Росія?

— Та вже краща, ніж наша злиденна Україна, — вже спокійніше мовив Яшка.

— То їдь туди, — сказав Льоня. — Хто тебе тут тримає? Зібрав речі, валізу в руки — і на Ростов!

— Ти ж сам тут сидиш, а мене виганяєш, — заперечив Яшка так по-дитячому кумедно, що всі розсміялися.

— Я, звичайно, піду, якщо призовуть, — зітхнув Льоня, — вже давно сам пішов би, так мати зовсім самотня і хвора.

— Никоне, — звернувся до хлопця Геннадій, — зрони хоч слівце. Чи ти там шедевр створюєш?

— Я добре чув усю розмову, — відповів на те Нік, ховаючи записника в одну з численних кишень. — Я не проти захисту своєї землі, але ще не знаю, як це зробити. Можливо, пішов би добровольцем, але в армії аж кишить командирами-зрадниками, між командуванням різними батальйонами нема злагодженості. Покласти голову за Вітчизну похвально, але загинути через дурість командира? Щось не дуже хочеться.

— Доведеться мені йти на фронт за вас усіх віддуватися, — зітхнула Уля. І сказала вона це так серйозно, що розсмішила хлопців.

— Улько, — озвався Геннадій, — у тебе автомат