Читати книгу - "Будденброки"

— Краще?.. — перепитав консул Будденброк. — Краще, якби всього цього не сталося, доню моя?

В душі він був уже готовий почути, що краще було б їй зовсім не виходити заміж за Грюнліха; але вона, зітхнувши, тільки сказала:

— Ох, нічого, тату!

Вона, мабуть, була така заполонена своїми думками, що майже забула про страшне слово «банкрут». Консул мусив сам сказати те, що волів би тільки ствердити.

— Я, певне, вгадав твої думки, люба Тоні, — мовив він, — і, з свого боку, також відверто признаюсь тобі, що вважаю за помилковий той крок, який чотири роки тому видався мені таким розумним і корисним… Я каюся, щиро каюся. Але думаю, що не прогнівив бога. Я гадав, що виконую свій обов’язок, коли дбав, щоб ти мала таке життя, яке тобі личить за походженням… Та господь захотів інакше… Ти ж, Тоні, не думаєш, що твій батько легковажно занапастив твоє щастя? Грюнліх зайшов зі мною в ділові стосунки, мавши найкращі рекомендації. Син священика, щирий християнин і з світськими манерами… Потім я перепитував про нього в ділових колах і дістав якнайкращі відгуки. Перевіряв також його фінансове становище… Темна справа, дуже темна справа і потребує ще з’ясування. Але ти не маєш на мене жалю, правда ж?..

— Ні, тату! Як ви можете казати таке! Не беріть цього так близько до серця, бідний татусю… Ви зблідли, може, я вбігаю нагору і принесу вам шлункових крапель? — Тоні обняла його за шию і поцілувала в обидві щоки.

— Дякую, — мовив консул, — ну годі, пусти мене, дякую. Останні дні в мене були дуже важкі… Стільки неприємностей… Та що вдієш! Господь посилає людям випробування. Але хоч воно й так, я однаково почуваюсь перед тобою винним, доню моя. Тепер усе залежить від питання, на яке ти мені так і не дала вичерпної відповіді. Скажи відверто, Тоні… чи за роки подружнього життя ти покохала свого чоловіка?

Тоні знову заплакала і, обома руками притискаючи до очей батистову хусточку, промурмотіла крізь сльози:

— Ох, нащо ви питаєте, тату!.. Я його ніколи не кохала… Він завжди був мені осоружний… Хіба ви не знаєте?..

Важко було б сказати, що відбилося на обличчі в Йоганна Будденброка. Він глянув на Дочку злякано й сумно, а проте стулив губи так, що між щоками й куточками вуст пролягли дві глибокі зморшки, — так він завжди робив, коли залагоджував якусь вигідну справу і був задоволений з того. Він тихо сказав:

— Чотири роки…

Сльози в Тоні раптом висохли. З мокрою хусточкою в руці вона випросталась на своїх подушечках і гнівно мовила:

— Чотири роки… Авжеж! І за ці чотири роки він пробув зі мною лише кілька вечорів, і то читав газету!

— Бог послав вам дитину, — схвильовано сказав консул.

— Так, тату, і я дуже люблю Еріку, хоч Грюнліх запевняє, що я взагалі не люблю дітей. Я нізащо б з нею не розлучилася. Але Грюнліха… Ні!… Грюнліха ні! А тепер він ще й збанкрутував!.. О тату, якщо ви згодні взяти мене з Ерікою додому… я залюбки! Тепер ви все знаєте.

Консул знову стулив губи; він був дуже вдоволений. Ще, правда, лишилося сказати головне, але, після Тониної рішучої заяви, можна вже було не боятися.

— І все ж таки, — мовив він, — ти, мабуть, зовсім забула, доню моя, що лихові можна й зарадити… Я можу зарадити. Я вже сказав, що почуваю себе винним перед тобою, і в тому випадку… ну, в тому випадку, якщо ти на мене сподіваєшся… чекаєш… я втручусь, не допущу до банкрутства, так чи сяк посплачую борги твого чоловіка і втримаю його підприємство.

Консул напружено приглядався до Тоні, і вираз її обличчя вдовольнив його. На ньому проступило розчарування.

— А про яку, власне, суму йдеться? — запитала вона.

— Хіба в цім річ, доню моя… Йдеться про велику, дуже велику суму! — Консул Будденброк похитав головою, ніби сама думка про ту суму своїм тягарем хилила йому голову то в один бік, то в другий. — Але, звичайно, — повів він далі, — я не маю права приховувати від тебе, що наша фірма вже й так зазнала великих збитків і виплата цієї суми ослабила б її, так ослабила б, що їй було б важко… дуже важко знову стати на ноги. Я кажу це не на те, щоб…

Консул не докінчив. Тоні схопилася з місця, навіть відступила на кілька кроків і, все ще тримаючи мокру хусточку в руці, вигукнула:

— Годі! Не буде цього! Ніколи!

Вигляд у неї був майже героїчний. Слово «фірма» вирішило все. Мабуть, воно заважило навіть більше, ніж її відраза до Грюнліха.

— Ви цього не зробите, тату! — схвильовано повела вона далі. — Хочете самі збанкрутувати? Годі! Ніколи!

Ту мить тихо відчинилися двері з коридора, і на порозі з’явився пан Грюнліх.

Йоганн Будденброк рішуче підвівся і тим порухом ніби виніс зятеві присуд: кінець.

Розділ восьмий

Обличчя пана Грюнліха було все в червоних плямах, але вбрався він якнайстаранніше. На ньому був такий самий чорний, збористий, солідний сурдут і такі самі горохові штани, як тоді, коли він уперше завітав на Менгштрасе. Він спинився похнюплений і, спустивши очі додолу, кволо сказав своїм оксамитовим голосом:

— Тату!

Консул холодно вклонився і енергійним жестом поправив краватку.

— Дякую, що ви приїхали, — додав пан Грюнліх.

— Це мій обов’язок, голубе, — відповів консул, — тільки — боюся, що нічим більше я не стану вам у пригоді.

Зять швидко зиркнув на нього і ще дужче похнюпився.

— Я чув, — повів далі консул, — що ваш банкір, пан Кессельмайєр, уже чекає на нас… Де ми будемо розмовляти? Я до ваших послуг.

— Прошу ласкаво за мною, — промимрив пан Грюнліх.

Консул Будденброк поцілував дочку в чоло й сказав:

— Іди нагору до дитини, Антонів.

Потім він разом з паном Грюнліхом, який то йшов позад нього, то забігав наперед, щоб розсунути завіси, подався через їдальню до вітальні.

Коли пан Кессельмайєр, що дивився у вікно, повернувся, чорно-білий пух у нього на голові піднявся і знову легенько опав на тім’я.

— Банкір пан Кессельмайєр… Оптовий торговець консул Йоганн Будденброк, мій тесть… — скромно і статечно відрекомендував їх один одному пан