Читати книгу - "Репортер"

У залі засміялись.

Але той же істеричний голос тягнув своє:

— Заради блага Батьківщини ми готові сісти на хліб і воду! А ви?!

— Ні! Заради блага Батьківщини потрібно зробити життя її громадян заможним! А для цього треба працювати і вчитися! А ви намагаєтесь дати молоді апробовані орієнтири: масони, жи… пробачте, сіоністи — від них усе лихо! Нам нікого звинувачувати у власній біді — ми самі в ній винні, нам її виправляти!.. Треба боротися з п’янством? Треба! А хто з вас організував сімейну чайну, відкрив молочне кафе? Млинцеву? Пельменну? Трактир? Домашній музей?! Кімнату ігор?! Домашній шаховий клуб?! Чому ж ми не протистоїмо реальними ділами так званим масонам і сіоністам, котрі, на вашу думку, навмисне споюють наш народ?! Горілка — не касторка, насильно її не п’ють! Чому не боремося з бюрократією, котра забороняє особистості стати особистістю?! Ми плакальники, а не патріоти! Якби ми були справжніми патріотами, робили б усе, щоб пробуджувати в кожній молодій людині почуття власної гідності і конституційного права на вчинок! А ми?! Якби ми були патріотами, розповідали б молоді, скільки коштувала наша людина на невільницькому ринку всього лише сто двадцять шість років тому! Якби ми були патріотами, довели б молодій людині, що тільки громадянські вчинки визначають особистість патріота, а не базікання і сльозливі причитання! А вчинок — це вільна праця! Це своя думка! Своя, саме своя! Рабство — це пасивне безправ’я, лише свобода визначається правом! Хто винен у тому, що ми в автобусах і метро сваримось і штовхаємося? Хто винен у тому, що в парадних мочаться і блюють?! Масони? Сіоністи?! Хто винен у тому, що сусід на сусіда строчить анонімки?! Хто винен у тому, що в шкільних програмах тільки дві години виділили для Салтикова-Щедріна? Хто відповість за те, що на залізницях наші нещасні жінки тягають шпали? Масони?! А чоловіки поруч сигарети смалять! Вони хто, може, сіоністи?! У мене складається враження, що дехто з присутніх намагається своїми велеречивими дискусіями довести, який малий, затурканий і скривджений наш народ,! Так, у нас зовсім невеликий демократичний досвід, так, ми найостаннішими в Європі одержали конституцію, так, ми тільки зараз уперше почали говорити відкрито те, що думаємо, але це не применшує величі народу, а лише висвітлює трагічність його історії! Трагічність, а не другосортну малість! І ще: російська культура дуже висока, її вплив на людство аж надто очевидний, тому ми не можемо дозволити собі фанаберитися і принижувати національну гідність інших! Не треба раз по раз доводити велич Пушкіна, Толстого, Чайковського, Менделєєва, Сурикова, Рєпіна — це повторення очевидних істин, тільки безграмотний осел або ж гітлерівець може заперечувати це! Ваша «Старовина» не може не породити такої ж «Старовини» в братніх республіках! І українці неодмінно спитають у вас: «Хто відправив у солдатчину Тараса Шевченка?» Масони? Сіоністи? Чи уряд російського царя?! Хто цькував Лесю Українку та Івана Франка?! І башкири спитають про Салавата Юлаєва! І латиші — про Яніса Райніса! Або Росія була «тюрмою народів», де нарівні з російським народом — Пушкін, Лермонтов, Бєлінський, Толстой, Горький цьому є прикладом — страждали наші українські, грузинські, калмицькі, єврейські брати, і тоді революція була необхідна, або наша революція — зло, підступи євреїв та масонів, змова проти народу! Або — або! Вам вирішувати, не мені! Я — комуніст, відповідь для мене однозначна! І дозвольте мені — через деякий час — повернутися до вас і розповісти, яким способом діють деякі керівники вашого об’єднання, як вони — заради своїх користолюбних інтересів, чисто меркантильних — цькують саме російських людей!

— Чому ви не кажете про це зараз?! — вигукнув з місця Тихомиров. — Це демагогія!

Я не стримався:

— Ви добре знаєте, чому я поки що не можу говорити про це…

Я зрозумів, що допустив помилку, коли в залі зчинився гамір; тепер мовчати не можна, негідно.

— Добре. Я відповім, але ви, доценте Тихомиров, скажете на повний голос усьому залу, навіщо вам і вашим наймитам потрібно було саджати в тюрму інженера Василя Пантелійовича Горенкова?!

Він не наважиться заперечувати все, подумав я; він викручуватиметься, але промовчати не зможе.

Підвівшись, Тихомиров спроквола мовив:

— Як безпартійний комуніст-ленінець, я хочу, щоб Варравін сказав, на коли призначено слухання його персональної справи про знущання з вагітної дружини?!

Зал загув голосніше.

Я підняв руку:

— Моя персональна справа обговорюватиметься через три дні… Збори відкриті… Кожен може прийти і взяти в них участь… А тепер, прошу, доценте Тихомиров, ваша черга…

Ну, йди, подумав я, спускаючись зі сцени, іди і бреши про Горенкова, мені є чим спростувати твою брехню, стаття Осиніна тобі не допоможе…

XXVIII

Я, Чурін Арсеній Кирилович

Оскільки відрядження виписало союзне міністерство, митний огляд ми проходили біля тієї стойки, де прикріплена табличка: «Для членів дипломатичного корпусу та офіційних делегацій», — менше людей і тяганини, хоч митна декларація для всіх одна. Я не вважав за доцільне піднімати питання про зелений паспорт, власник якого взагалі не підлягає контролю, на останніх метрах дистанції треба уникати зайвих рухів.

Кузінцов провів мене до паспортного контролю, побажав успіху в переговорах, пообіцяв приділяти максимум уваги Льолі (він був у курсі нашої сімейної трагедії, останнім часом Льолечка пила менше, але щодня, тому обличчя в неї обрезкло, стало водянистим, неживим, тільки очі світилися важким, мерехтливим світлом, немов вона невідривно милувалася картиною, яку бачила лише вона одна), запевняв, що триматиме на неослабному контролі завершення здачі комплексу в Пензі і просив не бентежитись з приводу проходження моєї записки у Державному комітеті постачання про додаткові фонди для Далекого Сходу.

Разом зі мною летів Монахов з управління зовнішніх відносин — перекладач і економіст. Три дні перед виїздом він провів у Кузінцова, той пояснював йому, яка допомога мені може знадобитися, разом написали мій виступ — у разі успішного завершення переговорів, і стриманіший — якщо не прийдемо до підписання попередньої угоди; підготували тексти для тостів на офіційних прийомах; Кузінцов підказав, як краще встановити контакт з представниками місцевої преси: «їде заступник союзного міністра для розмови про створення спільних підприємств — такого ще в цій галузі економіки не було».

Кілька разів Кузінцов заходив до мене, грунтовно доповідав про матеріали, взяті з архіву; часом я ловив у його погляді тривожний інтерес, він немовби хотів мене спитати про