Читати книгу - "Репортер"

Невже він відчув, подумав я. Чи вичислив мій задум? А може, Завер щось сказав йому? Зрештою, звів нас він, мабуть, у нього свої стосунки з ювеліром, хто його знає?

Ця імовірність здавалася мені страшною; люди, подібні до Кузінцова, сильні доти, поки сильний ти, його шеф; він розумів, що його жде, коли я не повернусь. Він, як і я, відчував грядущі зміни, ще крутіші, ніж ті, що ламали нас останнього року. Якось мимохідь, дуже акуратно він зауважив, що можемо не потягти перебудову, аж надто сильна інерція колишнього мислення. Я відповів, що така загроза існує, безумовно, поки не наберуть чинності нові закони. Останні тижні я вивіряв кожен свій крок, обдумував кожне слово, тому завчено мовив, сумно посміхнувшись Кузінцову: «Особисто я, коли побачу, що не вмію працювати по-новому, душать старі уявлення й усталені бар’єри, організую з вами кооперативний будівельний трест і подам у відставку. Якби прийняли закон про збереження повного окладу при виході у відставку, багато тисяч керівників звільнили б свої посади, повірте, і я, на місці Мінфіну, пішов би на це… При розумному підрахунку з’ясується, що ми зекономимо мільярди, вклавши мільйони… По-перше, більшість керівників, які вийшли на пенсію, невдовзі підуть з цього світу, ламається ритм життя, дуже багато часу на марні роздуми, та й крім того, не було б стільки обережних чиновників, які нейтралізують новаторство; ні вашим ні нашим, аби тільки все йшло, як іде…»

Я постарався закласти у мою відповідь максимум здорового глузду, неквапливу роздумливість і гірку сміливість… Людина, яка вирішила тікати, так не поводиться, вона буде завжди випинати груди, стрясати повітря реляціями про нові успіхи, боячись висловити хоч слово критики… Кузінцов не дасть мені змоги втекти, коли відчує дещо. Такі, як він, вважають за краще тонути разом, не так страшно… Хоч, по-моєму, разом тонути страшніше; тільки плисти вдвох весело, а гинути в обіймах один одного, в страшній, пузирчастій боротьбі, коли один тягне другого на багнисте, слизьке дно, жахливо й гидко. Такі, як він, не можуть повірити в ту незаперечну істину, що жити треба самому і гинути так само, — лише тоді є бодай крихітний шанс вижита…

Чи відчував я страх, проходячи таможню? І так і ні. Я розумів, що коли холодноокий чоловік підійде до мене і стримано попросить «пройти» (яке жахливе слово!), всім моїм заздалегідь продуманим і відрепетируваним фразам — «каміння, що було в мене в кишені жилетки, насправді звичайнісіньке скло, дружина завжди кладе в кишеню якісь цяцьки, живе прикметами, нічого не вдієш, жінки» — віри не буде. Якщо станеться таке, слід би мати ціанистий калій, гру програно. Але й залишатися в Росії означає для мене також загибель, але поступову, що стягує горло канатною петлею, яка таїть у собі дитячий запах білого пароплава…

У ніч перед від’їздом я не міг заснути; почастувавши Льолю коньяком — вона від нього вмить упала в безпам’ять, — я болісно роздумував: а чи варто мені взагалі брати з собою камінці? Ну добре, добре, припустимо, вони потягнуть на півсотні тисяч доларів, але ж за тамтешніми цінами на житло, медицину й страховку — це копійки, ледве вистачить на два роки, а то й менше. Але, з другого боку, розмовляти з Хосе Агірре, будучи жебраком, одне діло — перебіжчик, голодранець, а от коли ти можеш закинути ногу за ногу, а взутий ти в найдорожче взуття (на Заході дуже уважні до того, хто в що одягнений), коли глянути на «роллекс» — він тисячі коштує, — тоді до тебе зразу буде інше ставлення. «Ні, ні, я — за перебудову, підтримую новий курс, але в мене склалися надзвичайні сімейні обставини, тому я й вирішив зникнути, в грошах не обмежений, у моїй особі ви матимете радника, про якого й Рокфеллер мріяти не може; прошу всього один процент від угоди, а вони будуть багатомільйонні; вкладати ці угоди повинна інша фірма, про нашу дружбу в Москві відомо, мене там можуть вичислити… Одне діло — втонула людина, нещасний випадок, і зовсім інше — якщо ви дали мені притулок, цього вам не простять… Обмовитесь — нарікайте на себе, будуть неприємності, приховувати від вас цього не маю наміру, дружба є дружба».

Спочатку я ламав голову, як мені порозумітися з Хосе — по-російськи він розмовляє ледь-ледь, у межах готельно-ресторанного вжитку: «Яка красива дівчина!», «Ходімо в «Сакуру»! «Потанцюємо?», «Де шведський стіл?», «Скільки це коштує?», «Роздягайтесь, кохана…» Багато з ним, звичайно, не поговориш… Але хлопець він кмітливий, а я взяв з собою словник, підготую фрази, зрозуміє.

… Дівчина з таможні байдуже стукнула по моїй декларації маленькою печаткою і спитала, чи не везу я карбованці; «дехто забуває в кишенях, краще віддати шоферові, менше мороки; коли повернетесь, камера зберігання може бути зачинена». Я не зразу повірив, що однією ногою вже опинився за кордоном. Мене охопила якась апатія, хоч я був певен, що все так і буде, поки ще жодна з ланок того ланцюга, складовою частиною якого я був, не випала… Але ж от-от випаде, занадто довгий ланцюг…

Я дуже боявся, що на аеродром приїде Русанов, бо я ненавиджу цю людину… Хоч, мабуть, ненавидиш кожного, кого боїшся, немає більшого приниження, ніж затаєний трепет перед подібним до тебе… Не знаю, чому я став відчувати до нього страх… Найімовірніше тому, що він один зрозумів мене, розкрив дужки, виявив те, за що мене можна вхопити…

Він жахлива людина — цей тихий, смішливий Микитович… Він ні разу не дозволив собі чогось такого, що дало б моні змогу наочно побачити його жорстокість, крикливство, зраду… Ні, такого не було… Але в ньому жив Свидригайлов — завжди, щохвилини, в кожну мить… Спочатку я злякався, коли він на нараді у міністра — а запросив його Кузінцов — став зеленувато-білим під час виступу керівників художніх майстерень ІПнейдермана і Урузбаєва: ті вийшли зі своїм проектом оформлення комбінату під Брянськом.

Члени колегії симпатизували Шнейдерману і Урузбаєву, сміливі майстри, до того ж справяші організатори, ніколи не підводили нас, працювали надзвичайно талановито.

Та я знав, як Русанов хворобливо ставився до того, що наші міста довіряли оформляти «інородцям» — нині він це слово вживає дуже часто…

Я дізнався про його життя, воно показове, воно пояснює джерела такої нестерпності… В інституті — після художнього училища, де він ходив у лідерах, — Русанов раптом опинився на останньому місці; його прийоми здавалися застарілими, техніки не