Читати книгу - "Таємниця Жовтої кімнати"

почав з потрібного кінця і накреслив коло, яке охоплювало всю проблему загалом, а по колу подумки вогняними літерами написав: «Якщо злочинець не може бути поза колом, він повинен перебувати всередині кола. І кого ж бачимо всередині кола? Крім убивці, який неодмінно має там перебувати, мій здоровий глузд вказав мені татуся Жака, професора Станжерсона, Фредеріка Ларсана і мене самого. Отже, разом з убивцею нас повинно бути п’ятеро. Одначе, коли я почав шукати всередині цього кола, або, в нашому випадку, в галереї, я знайшов лише чотирьох. Причому було цілком очевидно, що п’ята особа не могла ні втекти, ні вийти за межі кола! Отже, всередині перебувала особа дволика, тобто така, що вособлювала в собі, крім відомого мені персонажа, ще й особу вбивці! Чому я раніше до цього не додумався? Просто через те, що це роздвоєння особи відбувалося не на моїх очах. Тож з ким із нас чотирьох міг здвоюватись убивця, та ще й так, щоб я цього не помітив? Зрозуміло, не з тими, кого в той чи той момент я спостерігав окремо від убивці. Наприклад, в один і той же час бачив у галереї професора Станжерсона і вбивцю, татуся Жака і вбивцю, самого себе і вбивцю. Звідси випливає, що ні професор, ні татусь Жак, і я сам убивцею бути не могли. Врешті ж, якби я був убивцею, то принаймні знав би про це, еге ж, пане головуючий?.. А чи бачив я водночас Фредеріка Ларсана і вбивцю? Ні, не бачив! Упродовж двох секунд, коли я випустив з ока вбивцю, — до речі, я відзначав це в своїх нотатках, — убивця добіг до рогу двох галерей на дві секунди раніше за нас трьох: пана Станжерсона, татуся Жака та мене. Цього часу вистачило Ларсанові, щоб зірвати свою фальшиву бороду, повернути й вибігти нам назустріч, удаючи, ніби він переслідує злочинця… Балльмаєр ще й не таке витівав! То пусте для нього — перед панною Станжерсон з’являвся рудобородим, а перед поштовим службовцем — з круглою каштановою борідкою Дарзака, якого поклявся занапастити! Так, здоровий глузд допоміг мені з’єднати воєдино двох осіб, чи, вірніше, дві половини однієї особи, яких я не бачив разом в один і той же час: Фредеріка Ларсана і незнайомця, за яким ми гналися… І тоді переді мною постала таємнича, незвичайна особа, яку я шукав: убивця.

Це відкриття приголомшило мене. Аби прийти до тями, я вирішив трохи зайнятися видимими, зовнішніми слідами, які досі мене пантеличили, а тепер мали природно вписатися в коло, накреслене моїм здоровим глуздом.

І передусім треба було ще й ще раз перевірити основні зовнішні докази, які тієї ночі збили мене з правильного шляху й завадили розпізнати у Фредеріку Ларсані вбивцю:

1. Я побачив у кімнаті панни Станжерсон незнайомого чоловіка, а, прибігши до кімнати Ларсана, знайшов його заспаного.

2. Драбина.

3. Я поставив Фредеріка Ларсана в кінці наріжної галереї, повідомивши йому, що збираюся залізти до кімнати Матильди Станжерсон через вікно, маючи намір затримати вбивцю. А коли вдруге глянув у це вікно, виявилося, що незнайомець, як і раніше, перебуває в кімнаті.

Перша з цих обставин мене анітрохи не здивувала. Цілком імовірно, що поки я спускався з драбини, після того, як побачив у спальні панни Станжерсон незнайомця, той уже зробив усе, що намірявся зробити. І, поки я повертавсь до замку, він шаснув до своєї кімнати, мерщій скинув одяг і, коли я постукав у двері, чудово розіграв заспану людину…

Друга обставина — драбина — здивувала мене не більше за попередню. Само собою зрозуміло, якщо Ларсан — убивця, то йому не потрібна драбина, щоб потрапити до замку, бо кімнати наші розташовані поряд. Але наявність драбини мала наштовхнути всіх на думку, буцімто злочинець з’явився знадвору, — деталь, необхідна в Ларсановій системі, зважаючи на відсутність тієї ночі в замку Робера Дарзака. До того ж у разі потреби драбина могла стати в пригоді для втечі.

Але третя обставина спершу загнала мене в глухий кут. Після того як я залишив Ларсана в кінці наріжної галереї, а сам побіг у ліве крило татуся Жака та професора, навіщо йому було повертатися до кімнати панни Станжерсон? Це ж було дуже небезпечно! Він ризикував, адже його могли заскочити!.. І він це чудово усвідомлював. І справді, ми його мало не схопили, бо він не встиг добігти, як, мабуть, сподівався, до свого посту. Поза всяким сумнівом, для того, щоб знову повернутися до кімнати панни Станжерсон, повинен був мати вагому причину, про яку раптом згадав, уже коли я пішов, інакше не позичив би мені свого револьвера. Щодо мене, то коли я посилав татуся Жака на місце, де він мав стояти, в кінці прямої галереї, звісна річ, я був певен, що Ларсан на варті. У свою чергу, татусь Жак, не знаючи достеменно всіх деталей мого плану, прагнув лише якомога швидше виконати мої вказівки, тому на перехресті галерей не звернув уваги, чи чатує Ларсан, а чи ні. Яка ж непередбачена причина погнала його вдруге до кімнати панни Станжерсон? Яка причина?..

Мені спало на думку, що, найвірогідніше, то якийсь дуже помітний слід його перебування в тій кімнаті, який міг би викрити його. Певне, він забув там щось дуже важливе? Що саме?.. І чи знайшов ту річ?.. Я згадав свічку на підлозі і похилену чоловічу постать… Попросив мадам Берньє, яка прибирала в кімнаті, пошукати… І вона знайшла пенсне… Ось воно, пане головуючий! — І Рультабій видобув зі свого пакуночка вже відоме нам з вами пенсне. — Побачивши це, я вжахнувся. Я ніколи не бачив, щоб Ларсан носив пенсне. А якщо не носив, значить в нього не було такої потреби… Тим неймовірніше, щоб він її відчув саме тоді, коли понад усе мусив радіти, що має розв’язані руки… До чого ж тут пенсне?.. Воно аж ніяк не вписується до накресленого мною кола. «Хіба що він далекозорий!» — раптом сяйнула мені думка. Справді, я ж ніколи не бачив, щоб Ларсан читав або писав. Значить, така ймовірність існує! У цьому випадку поліції це добре відомо, і якщо він справді далекозорий, то колеги, безперечно, повинні впізнати його пенсне… Уявіть собі: пенсне Ларсана, знайдене у спальні панни Станжерсон, та ще й після подій у загадковій галереї! Таке для Ларсана могло скінчитися плачевно… Ось чим пояснюється його повернення до кімнати! Виявилося, Ларсан-Балльмаєр насправді далекозорий, і пенсне, яке могли б упізнати в поліції, справді належало йому…

Тепер, шановні, ви знаєте, у