Читати книгу - "Граф Дракула"

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

Щоденник лікаря Сьюарда

(продовження)

Коли ми приїхали до готелю Берклі, Ван Хелзінк знайшов телеграму, що чекала на нього:

«Приїду поїздом. Джонатан в Уайтбі. Важливі новини. Міна Харкер».

Професор був у захваті:

— О, дивна мадам Міна, — сказав він, — це не жінка, а перлина! Вона їде, але я не можу залишитися. Вона повинна заїхати до тебе, Джоне. Ти зустрінеш її на станції. Телеграфуй їй у потяг, щоб попередити про це.

Коли депешу було відправлено, він випив чашку чаю, одночасно повідомивши мені про щоденник, який вів Джонатан Харкер за кордоном, і дав копію, передруковану на машинці, разом із копією щоденника пані Харкер в Уайтбі. «Візьми, — сказав він, — і ознайомся уважно з їхнім змістом. Коли я повернуся, в твоїх руках опиняться всі ниточки, і тоді нам легше буде вести наше розслідування. Бережи їх — у них багато цінного. Тобі буде потрібна вся твоя віра в мене, навіть після сьогоднішнього досвіду. Те, що тут сказано, може послужити початком кінця для тебе, для мене і для багатьох інших; або ж може прозвучати похоронним дзвоном за «Не-мертвими», які ходять по землі. Прочитай усе уважно, і якщо зможеш що-небудь додати до цієї повісті, зроби це, бо це вкрай важливо. Ти ж теж вів щоденник про помічені тобою дивні речі, чи не так? Так? Тоді ми все обговоримо разом, під час зустрічі».

Потім він склав речі і невдовзі поїхав на Ліверпульську вулицю. Я попрямував до Паддінгтона, куди й прибув приблизно за п'ятнадцять хвилин до приходу потяга.

Натовп порідшав після безладної метушні, властивої всім вокзалам у момент прибуття потяга, і я почав відчувати себе незатишно, боячись пропустити свою гостю, коли витончена гарна дівчина підійшла до мене і, кинувши на мене швидкий погляд, запитала:

— Лікар Сьюард, чи не так?

— А ви місіс Харкер? — відповів я негайно ж; вона простягнула руку.

— Я впізнала вас за описом милої бідолашної Люсі.

Я узяв її валізу, в якій була друкарська машинка, і ми вирушили на Фенчер-стріт підземною залізницею, після того як я послав депешу моїй економці, щоб вона негайно приготувала вітальню і спальню для місіс Харкер.

Трохи згодом ми приїхали. Вона знала, звичайно, що моя квартира знаходиться в будинку для божевільних, але я помітив, що їй не вдавалося стримати легке тремтіння, іколи ми входили.

Вона перепитала, чи можна їй зараз же прийти до мене в кабінет, оскільки багато що треба повідомити. Тому я закінчую передмову до мого фонографічного щоденника, очікуючи на її прихід. Досі я не мав можливості проглянути папери, залишені Ван Хелзінком, хоча вони лежать розкриті переді мною. Я повинен зайняти її чим-небудь, щоб прочитати їх. Вона не знає, який нам дорогий час і яка робота нам випадає. Я повинен бути обережним, щоб не налякати її. Ось і вона!

Щоденник Міни Харкер

29 вересня.

Давши собі лад, я зійшла до кабінету лікаря Сьюарда. Біля дверей я на мить зупинилася, оскільки мені здалося, що він із кимось розмовляє. Але ж він просив мене поквапитися, тому я постукала і після запрошення ввійшла.

На диво, у нього нікого не було. Він виявився зовсім сам, а напроти нього на столі стояла машина, у якій я відразу за описом впізнала фонограф. Я ніколи їх не бачила і дуже зацікавилась.

— Сподіваюся, що не затримала вас, — сказала я, — але я зупинилася біля дверей, почувши, що ви розмовляєте, і подумала, що у вас хтось є.

— О, — відповів він, посміхнувшися, — я тільки робив записи у своєму щоденнику.

— Ваш щоденник? — здивувалася я.

— Так, — відповів він, — я зберігаю його тут.

Він поклав руку на фонограф. Мене це страшенно вразило, і я випалила:

— Та це ж краще стенографії! Можна послухати, як він говорить?

— Звичайно, — швидко відповів лікар і встав, щоб завести фонограф. Але раптом зупинився, і його обличчя набрало стурбованого виразу.

— Річ у тім, — почав він ніяково, — що тут записано тільки мій щоденник; а оскільки в ньому виключно — майже виключно — факти, що стосуються мене, то, можливо, незручно, тобто я хочу сказати… — він зупинився, а я спробувала допомогти йому подолати зніяковіння:

— Вам випало доглядати за помираючою Люсі. Дозвольте почути, як вона померла; я буду дуже вдячна. Вона була мені дуже, дуже дорогою.

На мій подив, лікар відповів із виразом жаху на обличчі:

— Розповісти вам про її смерть? Ні за що на світі!

— Чому ж? — запитала я, і мене почало охоплювати якесь страшне відчуття. Лікар знову замовк, і я бачила, що він прагне придумати вибачення. Нарешті він пробурмотів:

— Перепрошую, мені важко вибрати якийсь окремий уривок зі щоденника.

У той час, як він говорив, його осяяла думка, і він сказав із несвідомою простодушністю, голосом, що змінився, і з дитячою наївністю:

— Це чистісінька правда, присягаюся честю.

Я не змогла стримати усмішки, на яку він відповів гримасою.

— Уявіть собі, хоча я вже багато місяців веду щоденника, і мені ніколи не спадало на думку, як знайти якийсь окремий уривок у тому разі, якби захотілося його подивитися.

До кінця фрази я остаточно зважилася, впевнена, що записи лікаря Люсі могли багато що додати до наших відомостей про ту жахливу істоту, і я сміливо сказала:

— У такому разі, лікарю Сьюард, ви б краще дозволили мені передрукувати його на машинці.

Він зблід як мрець і майже закричав:

— Ні! Ні! Ні! Ні за що на світі я не дам вам дізнатися про цю жахливу історію!

Тоді мене охопив жах: значить, моє передчуття виявилося правильним.

Я замислилася і мимохіть переводила погляд з одного предмета на інший, несвідомо шукаючи якогось слушного приводу, аби дати йому зрозуміти, що я здогадуюся, у чому річ. Раптом мої очі зупинилися на купі паперів, надрукованих на машинці і складених на столі. Його очі зустріли мій погляд і автоматично пішли в тому ж напрямку. Побачивши пакет, він зрозумів мій намір.

— Ви не знаєте мене, — сказала я, — але коли ви прочитаєте ці папери — мій власний щоденник і щоденник мого чоловіка, який я сама переписала, — ви зрозумієте мене краще. Я не приховала жодної думки свого серця в цій справі, але, звичайно, ви мене ще не знаєте — поки що; і я не маю права розраховувати на таку ж вашу довіру.

Він підвівся,