Читати книгу - "Аукціон"

— Я піднімуся з тобою. Мені захотілося поглянути на твій номер, любий, ти, сподіваюсь, не проти?

Ростопчин похолов від гніву, ще якась мить — і він вибухнув би, але згадав, що у ванній стоїть великий, позолочений телефонний апарат; я подзвоню Степанову з ванної; ввімкну душ, — заболіла голова, вночі пив, — подзвоню йому й скажу, щоб він зайшов у банк, у будь-який банк, і відкрив рахунок на сто фунтів, на двадцять, це не так важливо, на скільки, але щоб він написав при ній на чеку цифру п’ятнадцять тисяч фунтів стерлінгів; ця дурепа повірить, вона ж ніколи нічого не знала про наше трикляте життя, ніколи не знала, як заробляють, вона вміла витрачати, нічого іншого вона не вміла…

… Він пропустив Софі, відчинивши перед нею двері, ввімкнув телевізор; по першій програмі передавали останні вісті, по другій ішла передача про тварин Індії, слони добре ревуть, прекрасно, багато шуму, підходить, та ще у ванній вода, вона не почує. Ростопчин обчистив Софі банан, відкрив міні-бар, узяв сік, вибачився, «страшенно заболіла голова, я зараз, одну хвилинку, пив цілу ніч, старий дурень», увійшов до ванної, пустив душ, зняв телефонну трубку, прикрив долонею, попросив портьє з’єднати з «Савойєм»; назвав тамошній телефоністці прізвище Степанова; гудки були довгі, тягучі, ніхто не відповідав; але ж він не міг піти в «Сотбі», ще рано! 'В нього є ще півгодини, він не міг, не міг піти, повторював Ростопчин, сидячи на краєчку ванни, відчуваючи до себе гостру гидливу й безнадійну жалість.

XI

«Дорогий Іване Андрійовичу!

Все, загинув наш Врубель, хоч і живий ще. Він утратив зір, настала повна сліпота.

Боже, боже, яка лиха доля спіткала Росію!

Йому привезли глину, сподіваючись, що ліплення розважить його; він довго місив своїми тонкими пальцями голубуватий розчин, потім спитав: «Навіщо ліпити, коли я сам не зможу оцінити результат своєї праці? Адже тільки художник собі суддя, хто ж іще?»

Але інколи титан підводиться, бере навпомацки олівець і однією лінією, безвідривно, малює коня на скаку. Один і той же сюжет сліпого художника: стрімко скаче кінь уперед, м’язи відпрацьовані так, немов намальовано з натури, на лузі, червневого вечора, коли ледь-ледь стелеться туман і починають займатися хисткі вогнища табунників…

Хтось необережно сказав йому, коли він нічого не їстиме, то зір повернеться. Він морить себе голодом; вода, вода, тільки вода… Навіть давніх знайомих не приймає: «Я ж їх не бачу, який смисл?» Раніше всіх своїх героїв він малював з близьких знайомих, у кожному він бачив доброту, мужність, просто-таки витягував їх на полотно… Друзі були об’єктом дослідження титанів Відродження… Рубльовські ікони здаються мені автопортретами… Кращі картини Врубель написав з тих, кого він найбільше любив: покійний Савочка, Надія Забела, Мамонтов, Прахова, з якої він малював Богоматір, Арцибашев, Брюсов…

Розповідають, що і сліпий, у лікарні, він так само старанно стежить за костюмом, попросив пошити йому чорну камлотову блузу з білим коміром, поверх накидає шотландський плед, і часом здається, начебто він усе бачить, але не хоче в цьому нікому признатися… Стомився від зору… Стомився…

Ніхто з Імператорської Академії не приходив до нього з візитом… А втім, одного разу, хтось питав, чи не прийме… Він подякував…

Тільки дружина й сестра приїжджають до нього, водять його по саду, потім читають йому; він дуже любить слухати розділи з історії західноєвропейського живопису, Пушкіна і Лермонтова, багато разів просив перечитати йому «Степ» і «Вірші в прозі». Найбільше свято для нього, коли Надія Забела приїжджає зі своїм акомпаніатором і вони співають в два голоси; в нього чудовий баритон і прекрасний слух…

А якось, сидячи в саду, він завмер, витягся, мов струна, і сказав сестрі: «Чуєш?» Вона здивувалась: «Ні, я нічого не чую». А він усміхнувся: «Ну, як же ти не чуєш! Горобці мені кажуть кожного дня: «Ледве живий, ледве живий, ледве живий!»

Немає сил писати більше.

Прощавайте. Ваш Василь Скорятін».

… Степанов прокинувся рано, вийняв з чемодана спортивний костюм, кеди, почистив зуби й спустився в хол.

— Де тут можна побігати? — спитав він швейцара в синьому циліндрі, синьому фраку і в сліпучо білій сорочці з синім метеликом.

— О, це зовсім недалеко, — відповів той. — Вам треба пройти по Сеймур стріт, або краще по Орчард ролд на Оксфорд, а там рукою подати до Хайд-парку, чудове місце для пробіжок. Але бігайте по рингу; в «кутку розмов»[17] навіть о сьомій ранку можуть стояти психи, які базікають про майбутню загибель цивілізації, а таке відвертає увагу, — я сам бігаю, сер, це спорт, який дає змогу усамітнитись, у цьому його смисл, хіба не правда?

— Правда, — погодився Степанов. — Суща правда.

І — подався безлюдними вулицями центру до Хайд-парку.

«Як дивно, — подумав Степанов, — люди звикають до вічного; цей веселий, дружелюбний швейцар сказав про Хайд-парк, як про щось зовсім природне й звичне, для мене ж за цим словом постає історія, а історія лише тоді захоплююча, — як найталановитіший детектив Жапрюзо чи Грехема Гріна, — коли вона проходить крізь твою долю, коли ти порівнюєш своє становище із знанням, яке вторгається в тебе, піднімаючи ще на одну щаблину; а втім, математики зробили так, що слово «знання» чомусь відійшло на другий план; «інформація» — сухіше й точніше; хай живе об’єктивність; навіть про касети з музикою моя Лис каже: «Тату, в мене є нова інформація, хочеш послухати?» Ще в середині минулого століття, коли в Штатах продавали негрів, а в нас пани шмагали селян, тут, у Хайд-парку, говорили все, що душі заманеться; говорили тому, що людей об’єднувала індустрія, а не проповідь, так і склалася нація, так і створилися традиції.

Степанов різко повернув і зразу ж побачив, як чоловік, що швидко йшов за ним безлюдною стежкою, здригнувся; Степанов розгубився, але на одну мить, і згадав учорашню машину, яка їхала слідом за їхнім таксі, потім розповідь Грешева про американця, котрий цікавився Врубелем, знизав плечима; грошей людям дівати нікуди; побіг назустріч типу; той одвів очі, милуючись порожнім Хайд-парком; тільки біля озера бігли підтюпцем дві дівчини у смугастих джемперах: бідолашні, думають, що з потом спаде жир; не спаде, на жаль, це від бога, точніше від тата й мами. Якщо люди навчаться регулювати обмін речовин, середня тривалість життя підвищиться до ста років; спробуй настачити хліба з маслом на мільярди столітніх, коли вже тепер діти вмирають кожні п’ять хвилин у Африці та Азії від голоду. Світ намагається розфасувати проблеми по крихітних сотах;