Читати книгу - "Піонери або Біля витоків Саскуеханни"

Могоку й знищували, мов сарана, все, що можна було з'їсти. На рівнинах людям велося не краще. Вони самі бідували, але ділилися тим, без чого могли обійтися, і не пригноблювали бідних. Слівце «спекулянт» їм було невідоме. Не раз мені доводилося бачити, як чоловік, зігнувшись під вагою лантуха з борошном, ніс його з млинів Могоку своїм голодним дітям у гори. Не забудь, Бесс, усе це коїлося на самому початку заселення краю. У нас не було ні млинів, ні зерна, ні доріг, ні порубів — нічого, крім голодних ротів, яких ставало дедалі більше, бо навіть у ті тяжкі часи потік емігрантів не меншав, а, навпаки, збільшувався.

— І що ти зробив, щоб допомогти нещасним? — спитала Елізабет, мимохіть перейнявшись хвилюванням батька. — Хай навіть сам ти не страждав, але ж на тобі лежала велика відповідальність за інших.

— Так, Елізабет, — відповів суддя і на хвилину замовк, немов перебираючи у пам'яті минулі події. — У ті жахливі часи щодня сотні людей благально дивилися на мене, сподіваючись хліба. Страждання рідних, безнадійність становища паралізували волю й енергію переселенців; голод гнав їх у ліси на пошуки харчу, але поверталися вони додому ні з чим і падали на постіль у відчаї, знаючи, що їх чекає безсонна ніч. Бездіяльність означала смерть, отож я закупив партію зерна в Пенсільванії, його повантажили у човни в Олбані й переправили вгору по Могоку, а звідти привезли кіньми й роздали поселенцям. Потім зробили неводи й почали ловити рибу в озерах і річках. І тут нам допомогло те, що можна назвати чудом: величезні табуни оселедців піднялися на п'ятсот миль бурхливою Саскуеханною, і наше озеро кишіло рибою. Ми її виловили й роздали людям разом із сіллю, і це поклало край нашому бідуванню.

— Авжеж! — вигукнув Річард. — Тож я і розподіляв рибу й сіль! Коли бідолахи прийшли по свої пайки, Бенджамінові — а він тоді був моїм помічником — довелося відгородити мене від них мотузками: люди тоді харчувалися лише диким часником і так ним пропахли, що я збивався з рахунку. Ти була тоді ще дитиною, Бесс, і нічого про це не знала, бо ми намагалися зробити все, щоб уберегти тебе й твою матір від страждань. Того року і я зазнав збитків — були з'їдені всі мої свині й індички.

— Так, Бесс, — мовив суддя трохи веселішим тоном, не звертаючи уваги на Річардові слова, — той, хто тільки чув про освоєння краю, навіть не уявляє собі, яких страждань і виснажливої праці це коштувало. Коли навіть тепер цей край здається тобі невпорядкованим і диким, то можеш собі уявити, яким побачив його я, вперше прийшовши на ці горби. Я залишив товаришів у Вишневій долині, а сам оленячою стежкою проїхав верхи на вершину гори, яку з тої пори називаю Горою Видива, бо те, що я побачив звідти, здалося мені маною. Вершина була гола, майже всю рослинність на ній знищила лісова пожежа, отже добре було видно навколишню місцевість. Листя з дерер уже облетіло. Я виліз на високий бук, сів на гілляку й майже годину просидів там, роздивляючись безмовні дикі нетрі. В безмежному лісі не видно було жодної галявини, тільки озеро блищало, наче дзеркало. На воді плавала сила-силенна перелітних птахів; я помітив ведмедицю з ведмежатами, що йшла на водопій; лід час подорожі мені зустрічалися олені, але ніде не траплялося слідів людини — ні найубогішої хижі, ні сякої-такої дороги чи порубу — нічого, крім гір, за ними знов гори і внизу долина, поросла незайманим лісом. Деякі дерева ще стояли в убранні жовтого листя. Навіть Саскуеханни не було видно — така непролазна пуща була навкруги.

— І ти був сам? — схвильовано запитала Елізабет. — І ніч пробув на самоті?

— Не зовсім так, дитя моє. Цілу годину сидів я на гілляці й роздивлявся місцевість, відчуваючи і втіху, і розпач водночас. Тоді я зліз із дерева й спустився з гори. Я залишив коня біля озера пастись і дослідив береги й те місце, де тепер стоїть Темплтон. Там, де наш дім, росла величезна сосна; від неї до озера тяглася ніби просіка, яку утворила буря. Я присів під деревом попоїсти, а потім раптом побачив димок, що в'юнився під горою на східному березі озера, — перша ознака того, що десь неподалік людина. З превеликими труднощами я продерся крізь нетрі й побачив хатину з нетесаних колод, але в ній нікого не було…

— То була хатина Шкіряної Панчохи? — швидко мовив Едвардс.

— Так, хоч я спершу подумав, що то притулок якогось індіанця. Але поки я снував довкола, з'явився Натті, згинаючись під вагою щойно впольованого оленя. Оце тоді я й познайомився з ним — доти я навіть не чував, що в моїх лісах живе мисливець. Він спустив на воду свою пірогу, переправив мене через озеро до мого коня і показав місце, де можна було лишити його на попас до ранку. Сам я вернувся назад і переночував у хатині мисливця. © http://kompas.co.ua

Міс Темпл так вразила увага, з якою Едвардс прислухався до розповіді її батька, що вона перестала його розпитувати. Натомість юнак сам поцікавився:

— То й як же зустрів вас Шкіряна Панчоха?

— Просто, але гостинно. Тільки пізно ввечері, дізнавшись, хто я і чого сюди прибув, він раптом охолов. Здається, він уважав, що поява переселенців обмежить його права, і не приховував свого невдоволення, тільки говорив так, як він звичайно висловлюється, — плутано, незрозуміло. Я навіть не збагнув до пуття його доказів, але зробив висновок: він невдоволений тим, що ми заважатимемо йому полювати.

— Ви тоді вже придбали ці землі чи тільки оглядали їх, щоб згодом купити? — різкувато запитав Едвардс.

— Землі вже кілька років належали мені. Я приїхав розвідати, чи можна буде тут поселити людей. Так, Натті прийняв мене гостинно, але настрій його зіпсувався, коли він довідався про мій намір. Проте він віддав мені свою постіль — ведмежу шкуру, і я переночував у нього, а вранці повернувся до своїх товаришів.

— А він нічого не казав вам, сер, про права індіанців на цю територію? Адже Шкіряна Панчоха вельми сумнівається в тому, що білі законно захопили ці землі.

— Так, щось подібне він казав, але я добре не втямив, а може, й забув уже… Права індіанців утратили чинність ще від кінця тієї давньої війни. Та хай там що, а землі ці належать мені згідно з урядовим патентом, підтвердженим владою нашого штату, і жоден суд у країні не піддасть сумніву мої