Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Місто біля моря 📚 - Українською

Читати книгу - "Місто біля моря"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Місто біля моря" автора Володимир Павлович Бєляєв. Жанр книги: 💙 Дитячі книги / 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 57 58 59 ... 119
Перейти на сторінку:
що я вже давно знайомий з милими хазяями цієї хатки, яка виросла на «піщаному приазовському березі.

Вино було холодне, запашне, трошки кислувате і гіркеньке. Воно й справді не було міцне.

Я відставив порожню склянку і мимохіть глянув на годинник-ходики, що висіли на стіні, біля груби. Лука перехопив мій погляд і сказав заспокійливо:

— Не бійся, молодче, адже мені теж в університет іти.

— В який університет? — здивувався я.

— Він студент у мене, — відповіла за Турунду його дружина і, поглядаючи на Луку дуже ласкаво, поклала йому на плече смугляву руку.

— З минулого року. По вечорах! — сказав Лука. — Побралися ми з Катею, я і подумав: треба вчитися. Годі час вільний марнувати. Поступив на підготовчі курси, пригадав усе, чого ще в парафіяльній школі вчили, алгебру подолав, а тут відкривається вечірній робітничий університет. Ну як не скористатися!

— І задоволений? — спитав я, відчуваючи, як від цього слабенького вина тепло розтікається по тілу.

Лука весело звів голову:

— І не питай навіть! Раніше що було? Пошабашив, причепурився — і на проспект. А з проспекту куди? В «Родиму сторонку», до Челідзе. Ідеш потім додому сонний, ноги вензелі пишуть. Іноді так розбере, що в кепці та в чоботях на ліжко повалишся. Не встиг очі заплющити, — уже гудок заливається. А з похмілля робота яка? Повзаєш, як та муха осіння по шибці, а напарник тебе лає на чім світ стоїть, бо і його затримуєш. Спасибі Іванові Федоровичу, що він університет відкрити придумав.

— Директор?

— Атож. Зметикував, що в місті вчителів усяких багато — і по хімії, і по астрономії, — скликав їх до себе і говорить: «Давайте, любі, по вечорах робітничий клас учити, гроші я для вас знайду!» Сказано — зроблено. І завертілась карусель. І відтоді, як почав я той університет відвідувати, наче іншою людиною став. Вагранка гуде вдалині, а я тим часом формули пригадую, що вчитель пояснював, і міркую, що до чого, чому чавун плавиться, як із нього сталь добути і при якій саме температурі… І виходить так, що замість оцього маленького віконця дивишся на життя з величезного вікна…

— А на заняття сьогодні запізнишся, — дуже лагідно, півголосом сказала дружина.

— Я? Нічого схожого! — спохватився Лука і, підбігши до етажерки, став збирати книжки.

— Заходьте до нас запросто, — сказала Катерина, прощаючись. — А як надумаєте у море піти — старий вас на риболовлю візьме.

Я подякував хазяям хатки за угощення і сказав, що іншим разом прийду до них уже з хлопцями. Разом з Лукою ми пішли Генуезькою вулицею до проспекту.

— Кусючий мій батько, правда? Йому пальця в рот не клади. Теж до революції в ливарні, на ковкому чавуні працював.

— А чого зараз не повертається?

— Та в громадянську, як завод став, він рибалити почав. Одчайдушним рибалкою став. І одного разу, наприкінці зими, пішов він у море із своєю ватагою на підлідний лов, за красною рибою. Вітер усе з заходу дув, а потім раптом візьми та й зірвись уночі левант[5]. Лід заворушився, кришитися став, і понесло його у відкрите море. Винесло мого батька тим левантом аж на кубанську сторону. Половина ватаги загинула, а він чудом по мілководдю убрід вибрався, вважай, уже з самого кришива. А вода була холодна, пройняла вона батькові ноги до самого кісткового мозку. Зараз, як зміна погоди, батько нікуди. Добре ще — курорт близько. Дружина їздить туди та в цеберках вонючу грязь, лиманну, йому привозить. Нагріє її на плиті, посадить старого в ночви і давай його тієї гряззю лікувальною зціляти. Біль утихне, і знову батько сіті свої у баркас — і гайда в море. Чи за рибцем, чи за пузанком, чи за таранею. Риби в оцій калюжі сила-силенна! — І Лука кивнув у бік моря.

— Слухай, Луко, а хто на тому курорті лікується?

— Звідусіль люди приїздять. От, скажімо, жив би ти ще на своєму Поділлі або далі десь. Прокидаєшся вночі і чуєш — ноги ломить, хоч кричи. Бігом у поліклініку. Лікар тебе оглянув: так, мовляв, і так, найсправжнісінька гостра форма ревматизму. Ну, а страхкаса тобі путівку безплатну, і ти тут…

«Ну, гаразд, мадам»

Уже здалека було видно, що біля закладу Рогаль-Піонтковської товпиться молодь. Дехто з них ліниво лускав насіння, позираючи на тих щасливців, які без усякого вагання заходили у відчинені двері прихожої. Інші, нетерпеливіші, відступали далі, до палісадника, і, зіп’явшись навшпиньки, намагалися заглянути у високі вікна в глибину залу, звідки лунала музика, змішана з човганням ніг танцюючих.

Залишивши у касирки в картатому платті цілий полтиник, я зайшов у довгастий зал з потрісканими колонами з пап’є-маше… Зразу повіяло спекою, кисло-солодкими запахами пудри і дешевих парфумів.

Кілька пар з закам’янілими тулубами походжали то взад, то вперед посередині залу в якомусь незрозумілому танці-марші. Потім я узнав його назву: «фокстрот».

Кавалери з поважними і разом з тим без усякого виразу обличчями, то спинаючись навшпиньки і наступаючи, то відходячи на два кроки назад, кружляли по залу, водячи розморених спекою дівчат. Видно було — вони дуже пишаються з того, що можуть ходити отак, додержуючи цього одноманітного ритму і проробляючи два-три нехитрих рухи перед очима танцюристів, що відпочивали, або зівак, які отак, як і я, прийшли подивитись на це дивовижне видовище. Хазяйки танцкласу ще не було, і я нетерпляче чекав її появи.

Дивився я, як розважаються відвідувачі салону Рогаль-Піонтковської, і мимоволі пригадувались мені зовсім інші танцювальні вечори, в радпартшколі нашого міста.

Музиканти-курсанти розташовувалися там на дощаній сцені, і мідь оркестру стрясала високий мармуровий зал, перероблений в клуб з колишньої церкви жіночого єпархіального училища. Було так весело і людно, що, здавалось, незамазані ще святі радіють з цієї гучної музики і сам бог Саваоф, який стояв у сандаліях на босу ногу над лозунгом «Мир хатинам, війна палацам!», теж ладен був піти в танець разом із своїми крилатими архістратигами і пророком Мойсеєм.

Курсанти в голубих будьонівках і дівчата з передмість танцювали найсправжнісіньку бальну мазурку, і ніхто, звичайно, не звертав особливої уваги, що кавалери танцюють у залатаних чоботях із стоптаними каблуками, а на ногах у дам іноді можна було побачити прості дерев’янки.

Бистрі венгерки чергувалися з повільними і легкими вальсами — бід «Душі полка» до чудового вальсу «Дунайські хвилі». Веселі краков’яки приходили на зміну падеспаню, а вже коли лектор природознавства Бойко просив музикантів заграти його улюблену «Китайську польку» з присіданнями та іншими викрутасами, не було в клубі людини, яка б не пристроїлася

1 ... 57 58 59 ... 119
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місто біля моря», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Місто біля моря"