Читати книгу - "Справа отамана Зеленого"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Шеремет не стримався й озирнувся. Там, мабуть, були поранені. Але сумний досвід підказував: як не пощастить і не виберуться самі, полонених нікінці не братимуть, доб'ють на місці. Стиснувши зуби, він знову дав коневі шпори. Середа тримався поруч і, здається, намагався чинити, як він.
Збиваючи вересневу куряву, півтора десятка зеленівських вершників улетіли в село.
Артем не мав часу розбиратися, що відбувається і чому. Досить було знати, що партизанів випередили і знали, звідки ті наступатимуть. Тож хтось із місцевих таки був юдою. Та й це тепер дурниця — летючий загін уже роздрібнили, кожен виривається з пекла, як може. Шеремет припустив, що по той бік села — теж засідка і їх легко оточать, загнавши до Луб'янки. Але щоб узяти в кільце навіть таке невеличке село, потрібна була воєнна операція. Навряд чи до неї денікінці готувалися: білі на це не мали часу. Отже, дійшов висновку Артем, їх просто спробують загнати. Проте пастки не замкнуть наглухо: чого — чого, а справжніх каральних операцій, коли на Трипілля посилали щонайменше регулярну армію, він набачився.
Дивлячись уперед, щоб зопалу не проґавити ворога, Шеремет усе ж підсумував: єдиний шанс — розлетітися віялом, по двоє—троє. Хто вціліє, той не пропаде. Місць, де збиралися повстанці по таких оказіях, було багатенько. А що повіти й уся губернія підтримують Зеленого, то навряд чи їх хто викаже.
Шеремет гнав воронька битим шляхом до головного майдану, тримаючись високої церковної бані. Ураз до стрілянини, іржання й вигуків додався дзвін. Били на сполох. Уперто й тяжко. Хоч селяни давно вже висипали в двори та на вулиці — хто рятуючись, хто — на допомогу партизанам.
Артем, а за ним і Середа завернули до якоїсь вулиці й ледь устигли притримати коней — назустріч вибіг високий босий чоловік у чорних штанях та білій спідній сорочці, на ходу заряджаючи рушницю. На кого ладнав, уздріли відразу — вулицею вже сунули солдати. Звідки взялися ті четверо чи п'ятеро, хтозна. Незграбний, але влучний залп зупинив чоловіка. Той не встиг навіть вистрілити. Десь збоку надривно заголосила жінка. Ще постріл — і крик затих. Улучила куля чи вдова злякалася, того Шеремет на знав. Вихопивши шаблю з піхов, він спрямував коня на солдатів.
Ті знову скинули гвинтівки.
Вершник був прудкіший за них.
Один з солдатів — той, що найсміливіший, здається, унтер, мордатий, з вусами — опинився під копитами й заволав. Підкова розбила йому голову. Кінь заточився, проте встояв. Солдати, оговтавшись, могли з цього скористатися: Артем опинився посередині дороги, якраз між них. Інший залп розстрілював вершника з усіх боків. Саме тут нагодився Семен, щось кричачи й рясно засіваючи світанок кулями з маузера, недавно здобутого як трофей. Підтримка дала Шереметові змогу вирівняти коня, розвернути. Змах, удар — і найближчий нікінець завалився, пускаючи гвинтівку й хапаючись руками за розсічене лице. Його товаришеві хоч і вдалося уникнути удару, та все одно битися далі він не зміг, відступивши до тину й перевалившись через нього.
— Уперед! — закричав Артем.
Тут же не побачив — відчув секунду до пострілу, не зовсім спритно, але вправно здибив коня на «свічку», аби куля не поцілила його в бік. Кінь заіржав і метнувся вперед. Шеремет, пригнувшись, міцніше стиснув шаблю. Над головою свистіло. Смушкову шапку збило, оголивши бритий череп: боротьбу з тифозними вошами лікар почав з себе.
Ураз назустріч вилетіли денікінські вершники, вихопивши з піхов шаблі. Скільки їх, Шеремет не роздивлявся — перестрибнув на коні найближчий перелаз, перетнув двір, проскочив повз хлів, понісся навпростець, не розбираючи дороги. Позаду стріляли, кричали, знову стріляли, якимось дивом поруч виринув Семен. Тримаючись не купою, а так, щоб важче було цілитися, вони пробилися крізь городи, садки та двори на рівну дорогу.
Небезпеки попереду ніби не було — майоріла лісова стіна.
Прорватися б туди. Там порятунок.
Стиснувши кінські боки, Артем спрямував воронька до лісу. Уже не озирався, бо знав, що хлопчина тримається за ним упевнено й нікуди не дінеться. Та раптом бабахнув постріл. Потім — другий. Інакше, ніж завжди, заіржав кінь, пролунав зойк.
Відчувши щось недобре, Шеремет глянув через плече. Гнідий Середи валився, підстрелений, а сам Семен намагався зробити так, щоб, падаючи, кінь не причавив йому ноги. Звідки стріляли, Артем побачив не відразу. А коли розгледів — люто вилаявся. Хоч як вони з Семеном силкувалися, проте відірватися від денікінського ар'єргарду їм так і не вдалося.
Шеремет зупинив свого коня, розвернув його. Відкинувши непотрібну вже шаблю, зіскочив, перехоплюючи карабіна на ходу. Став, прицілився, затамував віддих, натиснув на гачок. Передовий вершник урятувався від кулі, поставивши свого скакуна дибки. Але, брикнувши, впав сам кінь, на якийсь час затримавши погоню. Цього мало вистачити.
— СЮДИ! — гукнув хлопцеві.
Той саме витяг ногу з — під коня й поквапився до Шеремета, накульгуючи. Прикриваючи його, Артем повсякчас петляв, ступаючи то ліворуч, то праворуч, то просто метушився на місці, на обмеженому просторі, утиснутому між двома рядами тинів. Дочекавшись, поки Семен залізе на його воронька, підбіг до коня, пожбуривши тепер і карабіна: щойно Артем вистрілив усю обойму.
Лишався револьвер.
І надія прорватися.
Схопившись за край сідла, підскочив, примостився за спиною в Середи.
— ЖЕНИ!
Кінь помчав до лісу, хоч і не так баско, як раніше. Ще один вершник таки додав ваги. Кулі свистіли навздогін, Артем ударив Семена розчепіреною долонею по голові, вимагаючи пригнутися. Той щось вигукнув навзаєм, та дослухатися не було часу.
Хай там як, а шанс відірватися був досить великий.
Ось і крайня хата лишилася позаду.
А потім, так само раптово, щось сильно стукнуло Шеремета в спину.
Обпекло.
Останнє, що він побачив, — ранкове небо перед очима.
Не синє. Темно — сіре.
5
До тями повернув біль.
Одночасно смикнуло в грудях, а ще десь під лопаткою. Але це тільки попервах сіпало, ніби колов хто розпеченим гостряком. Згодом пекло розійшлося по всьому тілі — і Артем знову на якийсь час зомлів. Щойно повернувся у вир болю, зрозумів: довкола темно, бо лежить долілиць, заплющивши очі. Спробував був розклепити повіки. Заболіло, але саме біль змусив очі розплющитися. Не допомогло: кругом стояла трохи задушна, порошна темрява, яка ніби в'язала зуби і язик, відбираючи мову.
Запах віддалено знайомий.
Дуже віддалено.
Найперше, що зрозумів, — живий. Мертвим нічого не болить. Умирущим здебільшого байдуже, чим кругом пахне й де вони є. Натомість людина, яка впритул наблизилася до смертельної загрози і бореться за життя, відчуває все. Навіть досить гостро. Як
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Справа отамана Зеленого», після закриття браузера.