Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

а надто мешканці Півночі, відчувають відразу до негрів. Та цього, слава Богу, не можна сказати ані про мене, ні про Єву, ні про більшість жителів Півдня. Ми ставимося до них по-християнськи. Подорожуючи північними штатами, я не раз спостерігав, наскільки сильна ця огида. Ви ставитеся до негрів так, ніби маєте справу з жабою чи гадюкою, але водночас заступаєтеся за них. Вас обурює жорстоке поводження із неграми, але гидко навіть думати про те, аби мати з ними справу! Ви радше відправили б їх на історичну батьківщину, до Африки!.. Нехай із ними там бавляться місіонери! І не кажіть, що я перебільшую.

— Так і є, — замислено сказала міс Афелія.

— Що сталося б із цими нещасними, якби не було на світі дітей? — промовив Сен-Клер, спершись на балюстраду і проводжаючи очима Єву, яка вела Тома за руку вглиб саду. — Дитина — ось хто справжній демократ. Том для Єви — герой. Його казки заворожують її, його пісні й нехитрі гімни миліші для неї за найкращий оперний спів. Саморобні іграшки, які він витягає зі своїх кишень, їй здаються справжніми скарбами, а він сам — міфічною істотою, найдобрішою в усьому світі. А вона для нього — мов райська ружа, кинута Богом до ніг знедолених та убогих, для кого такі квіти — чи не єдина радість буття.

— Дивно чути це від вас, кузене, — сказала міс Афелія. — Ви говорите, мов справжній проповідник.

— Проповідник? — здивувався Сен-Клер.

— Так, як проповідник Божого слова.

— Та що ви! На Півночі ж проповідують інакше. А я ні словом, ні ділом до них не дорівняюся.

— Тоді чому так говорите?

— Тому що говорити — не мішки тягати. Пам’ятаєте у Шекспіра? «Легше двадцятьох добру навчати, ніж самій вчинити добре діло». Розподіл праці необхідний, кузино. Моя справа балакати, а ваша — порядкувати.

Життя Тома складалося так, що йому, як кажуть, не було на що жалітися! Добра Єва випросила у батька нового кучера для себе, тож коли треба було супроводжувати її на прогулянку, Тому наказували кидати усі справи і йти за маленькою міс. Зрозуміло, що ці накази були бажані для нього. Сен-Клер старався, щоб його слуги були добре вдягнені, тому Том мав хороший одяг. У конюшні йому майже нічого не доводилося робити, бо усю брудну роботу виконував молодший конюх — Марі Сен-Клер заявила, що не потерпить, аби від її кучера погано пахло. Вона заявила, що її нервова система не витримає, якщо від Тома тхнутиме кіньми. Тож Томові було заборонено виконувати будь-яку чорну роботу.

— Досить одного разу відчути неприємний запах — і мої земні муки скінчаться, — казала вона.

У результаті наш Том мав поважний вигляд: носив костюм із тонкого сукна з білосніжною манишкою та комірцем, касторового капелюха та лакові чоботи і був схожий на карфагенського негритянського єпископа минулих часів.

Він дуже полюбив затишок і красу маєтку Сен-Клера. Йому подобалося все — ароматні квіти, екзотичні птахи, водограй у саду, шовкові штори, картини знаменитих художників, вишукані люстри, статуетки, зручні і красиві меблі — для нього будинок нових господарів уявлявся нічим не гіршим за палац Аладдіна.

У розвитку людства Африка ще відіграє важливу роль, автор у цьому не сумнівається: вона подарує світові високодуховну, освічену, інтелігентну расу, Життя забуяє тоді пишнотою і величчю, невідомою холодним північним народам. У цій загадковій країні коштовностей, розлогих пальм, прянощів, невимовно гарних квітів і казково щедрих урожаїв виникнуть нові форми мистецтва, нові поняття про красу і вишуканість. Можливо, що високі закони суспільного життя, з якими увірветься колись принижувана негритянська раса в наше життя, стануть відкриттям для усього людства. Адже хіба можна чекати іншого від народу, по-дитячому наївного і незлобливого? Все це дозволить йому утвердити високі норми християнської моралі. Кого Господь любить, того і карає. Нещасну Африку він вже прокрутив у горнилі рабства. Тепер цей народ готовий прийняти його істини і посісти чільне місце у Царстві, де ті, хто був першими, стануть останніми.

Та не про це, мабуть, думала на ґанку Марі Сен-Клер, вбрана цієї неділі у святкову сукню і з діамантовим браслетом на тонкому зап’ястку. Нам невідомо, про що думала вона. Але ми знаємо, що вона любила усе красиве, тому сьогодні й вирядилася у шовк, мереживо й діаманти, зібравшись їхати до прекрасної церкви, щоб усім продемонструвати свою релігійність.

У неділю Марі виявляла особливу побожність. Вона була такою граційною, витонченою, огорнута мереживною мантильєю, немов серпанком! Її рухи були плавними, мов лебедині. Марі прекрасно почувалася. До речі, небезпідставно — їй страшенно подобалося елегантно виглядати.

Міс Афелія була повною протилежністю Марі. Ви не подумайте, що у міс Афелії не було розкішної шовкової сукні чи тонкої носової хустинки — все це у неї було. Контраст виявлявся через простацьку фігуру міс Афелії, її манірність і набундюченість. А молода жінка поряд із нею відзначалася зовнішнім благородством (просимо не плутати із внутрішнім, бо це зовсім різні речі!).

— А де це забарилася Єва? — запитала Марі.

— Вона затрималася на сходах із нянею.

Цікаво, про що ж розмовляє із нянею Єва? Прислухайтеся, любі читачі, і ви почуєте те, чого не чує Марі.

— Няню, голубонько, тобі знову зле?

— Господь із вами, міс Єво, не турбуйтеся! У мене останнім часом голова болить чи не щодня. Я майже звикла.

— Як добре, що ти поїдеш до церкви, няню! — сказала дівчинка і обняла її. — Ось, візьми мій флакон із ароматизованою сіллю.

— Ваш золотий флакон, викладений коштовними камінцями? Та ви що, міс Єво, як можна?!

— Можна-можна! Мені він не знадобиться — у мене ж голова не болить. Мама завжди нюхає солі, коли їй погано. Тобі також це має допомогти. Ну будь ласка, візьми, я тебе прошу!

— Чого тільки вона не вигадає, моя добра крихітка! — розчулено вигукнула няня, коли Єва, заховавши флакон їй за пазуху, розцілувала її і побігла сходами вниз.

— Чому ти нас затримуєш?

— Я дала няні свій флакон із сіллю, щоб вона взяла його з собою у церкву.

— Єво! — Марі сердито тупнула ногою. — Ну як можна було віддати свій золотий флакон няні? Коли ти нарешті розрізнятимеш, що можна робити, а чого не можна?! Зараз же забери назад!

Єва знітилася і відвернулася від матері.

— Марі, дайте дитині спокій! Вона може сама вирішувати, що робити зі своїми речами, — захистив доньку Сен-Клер.

— Та я про неї думаю! Як вона житиме, коли стане дорослою?! — вигукнула Марі.

— Це відомо тільки Богові, — відповів Сен-Клер. — Я знаю лише одне: