Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Київські бомби 📚 - Українською

Читати книгу - "Київські бомби"

346
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Київські бомби" автора Андрій Анатолійович Кокотюха. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 57 58 59 ... 78
Перейти на сторінку:
потреби. Вони навіть один із одним говорили мало. Так само ніхто з тих, хто лишився, за цілий день нікуди не спробував вийти, за прикладом того ж Левіна. Видно, теж не мали жодних справ за межами Пущі-Водиці.

Левін повернувся разом із сутінками. Витягнув з внутрішньої кишені пальта пляшку горілки. Нічого не пояснюючи, виставив її посеред столу. Поруч поклав величенький пакунок із великим вензелем кондитерської Самадені[58]. Після чого, так само мовчки, скинув пальто й занурився у старе крісло, по­клавши на коліна стосик свіжих газет та розгорнувши першу. За якийсь час промовив з-за газети:

— Нашого втікача шукають. Тільки не пишуть, звідки втік. Просто — небезпечний терорист та вбивця. Волох Андрій, правильно ж?

— Ну…

— Але чутки ходять. Я послухав, де треба.

Де й кого слухав та що почув, Левін вирішив не пояснювати. Полтаву розпирала цікавість. Дуже хотілося знати, як саме Охоронне відділення створює потрібну ротмістру Підвисоцькому та абсолютно достовірну легенду про його втечу з тюрми. Відтак вирішив мовчати, вже зрозумівши: до нього тут заговорять та почнуть ставити питання лише тоді, коли самі захочуть.

Штерн прийшов останнім.

Листопадові сутінки вже впевнено перейшли в холодну осінню ніч. Коли старший зайшов, усі одразу відклали свої справи. Навіть Левін перестав читати газету. Вийшла й завмерла у дверях Фаїна. Підвівся з підлоги Полтава: більше просто не мав де сісти, тож розмістився в тому кутку, де спав напередодні.

— Горілка, значить, — проговорив Штерн, і з його тону було незрозуміло, тішиться він, побачивши пляшку, чи йому це, навпаки, не подобається.

— Горілка, — луною відізвався Левін, кинув газету на підлогу, рвучко підвівся: — Ну? Що?

— Все, — почулася спокійна відповідь. — Уже все. Збирайся, підемо.

— Я? — перепитав Левін.

— Ти. Вольфе, ти теж підеш із нами. — Погляд Штерна обійшов кімнату, зупинився на Полтаві. — Ти — теж. Корисно. Фаню, збирайся. Тобі також треба про це дізнатися.

— Про що?

— Ви з Левіним та Вольфом поручилися за Полтаву.

— Хвилиночку, Штерне! — стрепенувся Вольф. — Я дуже вибачаюсь, але ні за кого тут не поручався!

— Ти його впізнав. Фаїна з Левіним — його адвокати. Тому знати все потрібно найперше вам трьом. Одягайтеся, підемо. Поясню потім.

— Що поясниш? Коли — потім? Мені це не подобається, Штерне! — зараз голос Фаїни дзвенів.

— Мені теж. Але все одно поясню не зараз. Коли прийдемо.

— Куди, чорт тебе забирай!

— Чортів тут не згадуй, Фаню. А йдемо… Тут недалеко. Потерпіть трошки.

Полтава відчув усередині крижаний холод.

Починається.

Дуже спокійно сьогодні все йшло. Аж надто спокійно й тихо.

Що саме починається — не знав. Навіть припустити боявся.

Але Штерн звелів іти разом усім, хто поручився за хлопця і кого він вважав своїм залізним, непохитним, незламним алібі.

І всі вони взяли із собою зброю. Навіть Фаїна перевірила, чи є кулі в усіх гніздах барабана її револьвера.

3

Довкола були темрява й сосновий ліс.

Гостро пахло вологою глицею.

Усі п’ятеро вийшли з будинку, рухаючись один за одним. Попереду крокував Штерн, далі — Левін. Між ним та Вольфом опинився Полтава, і всякий раз, коли той заходився хрипким кашлем, хлопець здригався, втягуючи голову в плечі, так, ніби чув за собою постріли. Останньою йшла Фаїна, по брови закутавшись у щільну сіру хустку, яку сама назвала бабською. Трималися неширокої протоптаної стежки, котра вела повз дачні будинки до самого кінця селища й впевнено завертала до сосняку.

Щойно опинилися між деревами, Полтаву охопило непереборне й відчайдушне бажання дати драла. Він не знав, куди й для чого веде всю цю компанію Штерн. Та відчував: нічний похід так чи інакше пов’язаний з ним самим. Його життю, як і кілька днів тому, знову невідворотно загрожують. Хай там як, але Штерн пропадав десь цілий день. Напевне в нього є зв’язки та контакти, про існування яких не мають зеленого поняття ані члени його невеличкої бойової організації, ані в Київському охоронному відділенні. Зараз Штерн приніс якісь новини, котрі напевне когось не порадують. Чим далі вони заходили в сосни, тим ясніше Андрій розумів: найменше з усіх радіти доведеться йому.

У ліс серед темної ночі озброєні люди просто так не ходять.

Точніше — нікого просто так не водять.

А Полтаву міцно тримало відчуття: ведуть саме його.

Йшли недовго. Ніч випала хоч і по-осінньому прохолодною, але досить світлою. До того ж очі вже звикли до темряви, і коли Штерн нарешті наказав усім зупинитися, Полтава побачив: вони вийшли на невеличку лісову галявину. Верхівки сосон не закривали білого місячного сяйва. Вольф закашлявся. Левін витягнув цигарки, за мить спалахнув сірник.

— Ага, покури, — кинув Штерн.

— Ми вже прийшли, я так розумію? — поцікавився Вольф.

— Можна й так сказати. Але якщо тут не подобається — ходімо далі. Тільки, мені здається, годиться й тут.

— Годиться — що? — Фаїна уже зовсім не приховувала роздратування. — Штерне, припини говорити загадками! Для чого ти притягнув сюди всіх нас? Тобі щось відомо? Про що тобі відомо? Чому ми пішли сюди не всі?

— Бо це стосується нашого нового юного товариша, — Штерн і далі говорив рівно та спокійно. — А також — тебе, Фаню. Передусім тебе. Бо ти завжди робила цнотливе лице, коли знала, що ми збираємося робити брудну роботу.

— Брудну?

— Власне — найбруднішу. Карати зрадника та провокатора — це завжди найбрудніша робота. Зараз тобі пора взяти в цьому участь, Фаїно.

Ноги Полтави вросли в землю.

Тепер усі стали півколом. Спина відкрита. Штовхнути Вольфа, що кашляв поруч, рвонути назад, мчати, не бачачи дороги, запетляти в нічному лісі зайцем. Ось лише ноги налилися свинцем.

— Я далі нічого не розумію, Штерне, — холодно мовила Фаїна.

— А мені все ясно! — відгукнувся Левін, затягнувшись, випустивши дим та сплюнувши під ноги.

— Ще б тобі було не ясно. Тебе це теж стосується. Навіть більше, ніж Фані.

— Отак?

— Отак, Левін. Бо серед нас — провокатор. І ти повинен знати, хто це.

Після цих слів запала тиша, яку Полтава подумки назвав для себе мертвою.

І приготувався.

Невідомо, до чого, але приготувався.

Так чи інакше, хлопець не збирався здаватися цій компанії просто так. Є руки, є ноги, є зуби…

— Чому саме я? — поцікавився Левін.

— Добре, почнемо спочатку, — легко погодився Штерн. — Фаїна та Вольф не були з нами в Харкові. Але про те, як ми там мало не потрапили в капкан, знають. Однак ані вони, ані хто інший не

1 ... 57 58 59 ... 78
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Київські бомби», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Київські бомби"