Читати книгу - "Франкенштайн. Ґотичні повісті"

напруживши всі сили в боротьбі з течією, врятував її та витягнув на берег. Вона лежала без тями, я спробував усе, що міг, аби оживити її, аж зненацька нагодився селянин, імовірно той, від кого вона граючись утікала. Побачивши мене, він кинувся до мене і, вирвавши дівчинку з моїх рук, квапливо побіг углиб лісу. Я хутко попрямував за ним, заледве усвідомлюючи, навіщо роблю це; та коли він побачив, що я його наздоганяю, то навів на мене цівку рушниці й вистрілив. Я впав, а мій кривд ник мерщій зник у лісі.

Ось яку винагороду я отримав за свою доброту! Я врятував людське життя, а навзамін потерпав від жахливого болю: постріл розірвав м’яз і роздробив кістку. Чудові почуття, які огортали мене лише декілька хвилин тому, зникли, і я від злості скреготав зубами. Не тямлячи себе від болю, я дав собі клятву вічно ненавидіти весь людський рід і мститися йому. Аж тут страждання, що спричиняла рана, взяли гору наді мною, і я знепритомнів.

Упродовж кількох тижнів я вів жалюгідне існування в лісі, намагаючись вилікувати завдану мені рану. Куля поцілила мені в плече, і я не знав, чи застрягла вона там, чи пройшла навиліт; у всякому разі я не мав жодної змоги виколупати її. Мої страждання погіршувалися гнітючим почуттям несправедливості — думкою про невдячність тих, хто завдав мені болю. Я щоденно присягався помститися — я прагнув смертельної помсти, бо тільки вона могла компенсувати всі мої образи та страждання.

Минуло кілька тижнів, і моя рана загоїлася, я продовжив свою мандрівку. Труднощі, які підстерігали мене на шляху, вже не могли полегшити ні яскраве сонце, ні лагідні подихи весни; радість обернулася глумом, що вразив мою невтішну душу і змусив ще болісніше відчути: я не створений для радості й задоволень.

Проте моя важка подорож добігала кінця, і вже за два місяці я дістався околиць Женеви.

Вечоріло, коли я прибув; я вирішив поки що знайти собі притулок у полі й почав міркувати, якими словами звернуся до тебе. Я був цілковито розчавлений утомою та голодом і відчував себе занадто нещасним, аби насолоджуватися свіжістю легкого вечірнього вітру або видовищем сонця, що сідало за величні вершини Юри.

Тут я поринув у легкий сон, який дозволив мені перепочити від думок, що мучили мене. Його перервала поява гарненького дитяти, що підбігло до мого сховку з усією жвавістю дитинства. Я поглянув на нього, і зненацька в мене промайнула думка, що, можливо, це маленьке створіння ще не упереджене до мене — воно прожило занадто короткий відтинок життя, щоб перейнятися відразою до потвори. Якби мені вдалося зловити його і зробити своїм приятелем і другом, я не був би таким самотнім на цій населеній землі.

Ось чому я спіймав хлопчика, коли він пробігав повз мене, і поставив просто себе. Але побачивши мене, він затулив руками очі й пронизливо закричав; я із силою відвів його долоні від очей і мовив:

— Хлопчику, чому ти кричиш? Я не маю наміру образити тебе, вислухай мене…

Але він відчайдушно викручувався з моїх рук.

— Пусти мене, — репетував він. — Виродок! Бридкий виродок! Ти хочеш мене з’їсти й роздерти на шматочки! Ти людожер! Пусти мене, бо я наскаржуся своєму папá!

— Хлопчику, ти вже ніколи не побачиш свого папá — ти маєш піти зі мною.

— Бридке чудовисько! Пусти мене! Мій папá — член магістрату. Його звати Франкенштайн, і він тебе покарає. Ти не смієш тримати мене!

— Франкенштайн! То, отже, ти належиш до родини мого ворога, якому я поклявся вічно мститися! Тож ти станеш моєю першою жертвою.

Хлопчик продовжував викручуватися і обзивати мене такими словами, що вселяли відчай у моє серце. Я стиснув його горло, аби він замовк — і за мить він лежав біля моїх ніг мертвий.

Я поглянув на свою жертву, і серце моє сповнилося радості та диявольського торжества; плескаючи у долоні, я вигукнув:

— Я також можу сіяти горе; виявляється, мій ворог вразливий, і ця смерть доведе його до відчаю, а прийдешні численні нещастя вимучать і розчавлять його!

Роздивляючись дитину, я побачив, як на грудях у хлопчика щось зблиснуло. Я взяв річ у руки — то був портрет вродливої жінки. Незважаючи на злобу, що кипіла в моїй крові, він привернув мою увагу та пом’якшив мене. Впродовж кількох хвиль я в захваті споглядав темні очі, обрамлені довгими віями, і чудові вуста; але незабаром гнів знову взяв наді мною гору; я згадав, що назавжди позбавлений радості, якою наділені самі та мають змогу дарувати іншим такі жінки — адже якби ця жінка, чиїм портретом я милувався, уздріла мене, вираз її божественної доброти змінився б на страх і відразу.

Чи варто дивуватися, що такі думки ще більше гнівили мене? Зараз мене вражає хіба одне: чому в той момент, замість вивільнити свої почуття через крик і біль, я не кинувся на людей і не загинув у сутичці з ними?

Знесилений цими почуттями, я залишив місце, де скоїв злочин, у пошуках надійнішої схованки й увійшов до сараю, вважаючи, що там нікого немає. На соломі спала жінка; вона була молода, щоправда, не така вродлива, як та, чий портрет я тримав у руках нещодавно, але теж приємної зовнішності — вона квітла юністю та здоров’ям. Ось, подумав я, одна з тих, хто дарує ніжні усмішки всім, окрім мене. Тоді я схилився над нею і прошепотів: «Прокинься, найчарівніша, твій коханий тут, поруч із тобою і ладен усе віддати за один лише твій лагідний погляд; кохана, збудися!»

Спляча красуня ворухнулася, і я затремтів від страху. А якщо вона справді прокинеться, побачить мене і вкаже на мене як на вбивцю? Так би вона і вчинила, якби розплющила очі й побачила мене. Ця думка позбавила мене здорового глузду, вона збудила в мені диявола; нехай постраждаю не я, а вона, нехай вона розплатиться за вбивство, яке я скоїв, оскільки я навіки позбавлений усього, що вона могла б мені дати! Це вона призвела до злочину, тож нехай вона за нього й відповідає! Завдяки урокам Фелікса і кривавим законам людей я навчився чинити зло. Отож я схилився над нею і надійно заховав портрет у складках її сукні. Вона знову ворухнулася, і я втік.

Ще декілька днів я блукав побіля того місця, де все це скоїлося, — то я бажав побачити тебе, то волів навіки залишити цей світ страждань. Нарешті я забрався в гори і тепер