Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Доба. Сповідь молодого «бандерівця» 📚 - Українською

Читати книгу - "Доба. Сповідь молодого «бандерівця»"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Доба. Сповідь молодого «бандерівця»" автора Антон Дмитрович Мухарський. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 57 58 59 ... 63
Перейти на сторінку:
люто вивертаючи очима, цикнув на старого Кучер і був зробив крок до Протасова.

— А-а-а-а, допоможіть, вбивають!!! — театрально піднімаючись на лікті, щосили заволав Сергій Петрович, удавано благаючи про допомогу: — Допоможіть!!!!

— А щоб тебе! Тьху! — крутнувся навколо себе Кучер і, плюнувши на підлогу, стрімголов чкурнув з гримерки, щоб не бути втягнутим ще в якусь гнилу історію, пов'язану із цим мерзенним старцем.

Я ж тим часом не пішов ні за якою кавою для Кучера, а знову піднявся до себе, де мене вже, окрім гапличка й «Буратіно» чекав на дивані, підібравши до підборіддя коліна, Діма Марченко.

— Привіт, Дімон, — привітався я і, перш ніж удатися до запланованої «рятівної розмови», загадково зазирнув за люстро свого гримувального столика, де ховалася моя амброзія щастя.

Зробивши ще один величенький ковток так, що у пляшці лишилася половина рідини, я запив горілочку шипучкою, потім спокійно підійшов до радіоточки, пам'ятаючи слова Зарізовича, що у гримерках вмонтовано підслушку, завбачливо висмикнув виделку з розетки і, спершись на гримувальний столик, повів неквапливу свою бесіду.

— Тікай, Дмитре, тікай чимдуж! — промовив я до Марченка.

Від такого початку його наче струмом вдарило:

— У якому сенсі? — він рвучко спустив ноги з дивана на підлогу, дивлячись на мене широко відкритими очима.

— У прямому, друже! Я не знаю, що ти там зробив Мутному і в чому у вас конфлікт, але він хоче позбутися тебе!

— Позбутися? Мене? Як? — Марченко підхопився на ноги, руками ж ухопився за голову і так закляк.

Я ж смакував кожну мить. Адже я робив щось заборонене. Я ГОВОРИВ! І це було найважливіше. Я розривав цей порочний круг мовчанки. А ще, не буду приховувати, мені було приємно відчувати, що цей підарок був повністю у моїй владі, і я насолоджувався його збентеженням. Некрасива якась поведінка, скажете ви, але ніде правди діти, недолюблюю я підарасів, хоч би що, а особливо, коли трошки напідпитку. Хоча, як бачите, рятую їх, як мої брати українці рятували колись євреїв під час Другої світової, за що отримують нині від ізраїльського уряду ордени й почесні звання «Праведників миру». Отож, панове гомосексуалісти, зважте і на це. Хоч і недолюблюю я вас, але у важку мить загрози рятую «вашого» від смерті! Бо я Гуманіст, з великої літери «Г». І цінність людського життя мені передусім, а усілякі там національні, гендерні, культурні та релігійні непорозуміння, то так…

— Я сьогодні випадково під час вранішнього читання став свідком розмови Мутного й Зарізовича, в якій Мутний просив замінити тебе на всіх ролях, мотивуючи тим, що до понеділка ти маєш зникнути. — Діма з жахом вслуховувався у мої слова. — А потім Зарізович запросив мене до себе в кабінет і запропонував зіграти Хлестакова й усі інші твої ролі! — я насолоджуюся кожним своїм словом, кожною літерою, адже мої слова — унаочнення моєї сили й моєї правди, яка стоїть за ними. Я позбавляюся страху, я позбавляюся зневіри й знову стаю сильним і гордим, молодим і завзятим — гідним сином своєї Великої Батьківщини. А може, то все алкоголь?

Проте подальша реакція Дмитра на мої слова, хоч і здавалася прогнозованою, але такого я від нього відверто не чекав. Із якимось звіриним виттям він зігнувся навпіл і, вириваючи з голови волосся, закрутився на місці, а потім впав на диван, дриґаючи ногами і весь час підвиваючи: «И-и-и-и-и, вони мене вб'ють, вони мене вб'ють…» Це тривало щонайменше секунд тридцять, по яких він так само раптово затихнув, закривши обличчя руками. Полежав трохи мовчки, потім випростався й спокійно промовив:

— Я тобі все розкажу. Ситуація дуже проста. Влітку ми їздили з Мутним і Борею Маргулісом на Кубу. Про це не знав ніхто, навіть дружина Євгена Дмитровича, бо вона для нього, радше, як ширма, бо він любить хлопчиків, але сам розумієш, для кар'єри державного діяча — це не найкраща риса. Так от, думаю, не варто розповідати, чим ми там на Кубі займалися, окрім екскурсій і дайвінгу, скажу лише, що з Євгеном Дмитровичем ми жили в одному номері, а Боря жив у другому, й інколи до нас приходив поговорити, побухати і не більше. Я точно не пам'ятаю, як і коли це трапилося, але думаю, що то все влаштував Боря, бо ті фотографії, коли ми з Євгеном Дмитровичем займалися коханням, міг зробити тільки він, а якщо не він, то хто? Ми, чесно скажу, були такими п'яними, що вже й не пам'ятаємо, чи заходив хто до номера. Однак це вже суті не міняє. Суть у тому, що тільки зараз ті фотографії потрапили до рук одного відомого бульварного газетяра і він пригрозив Мутному їх опублікувати. Євген Дмитрович же ж думає, що ті фотографії підмовив Борю зробити саме я, щоб видурити в нього гроші. Але повір, я з Борею ні про що не домовлявся і, якщо Боря їх зробив, то він зробив їх сам, бо ненавидить Євгена Дмитровича, оскільки той вважає його некрасивим і не хоче мати з ним ніяких інших стосунків, крім ділових. Тому, я думаю, Боря сам зробив, сам і передав ті фотографії тому газетяреві, а тепер киває на мене, буцім я підговорив тоді на Кубі обслугу, яка і зробила ті фото, а я нібито перебуваю з газетярем у змові, щоб витягнути з Євгена Дмитровича гроші!

Я майже у захваті цокаю язиком і з розумінням киваю головою, думаючи: «Отакі вони суворі підарські стосунки — любов, ревнощі, ненависть, підступ, помста… Хоч роман пиши!». Тим часом Діма продовжує:

— Ця історія почала розкручуватися тижні два тому, а Євген Дмитрович і сам якось натякнув мені в бесіді, що мені на деякий час краще зникнути, бо, не дай, Боже, почнеться розголос, журналісти, те і се. Але я не зрозумів усієї серйозності його слів, думав, він все владнає. А тепер ситуація така, що газетяр у нього вимагає ледь не півмільйона доларів. А де гарантія, що той, хто дав газетяреві фото, не звернеться до когось іншого? Річ у тім, що ніхто напевно не знає, хто саме і за яких обставин зробив ті фото. Може, Боря, а може, і не Боря? У тому то й уся справа замикається на мені й на газетярі. Але оскільки газетяр — людина відома і впливова, то його і залякати важче, і позбутися. Не те, що мене! Нема людини — нема проблеми! Та і, якщо зникну, то газетяр зрозуміє всю серйозність намірів Євгена Дмитровича, бо той ні перед чим не зупиниться, щоб врятувати

1 ... 57 58 59 ... 63
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Доба. Сповідь молодого «бандерівця»», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Доба. Сповідь молодого «бандерівця»"