Читати книгу - "Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах"

82

Кожного разу, коли Уленшпігелеві треба було платити Катліні свою частку спільних витрат, він уночі йшов до криниці, виймав камінь, яким була закладена дірка, і діставав із криївки каролю.

Раз увечері всі три жінки пряли. Уленшпігель майстрував скрипку, що замовив йому суддя, на вічку якої майстерно вирізьбив прегарну сцену полювання: зграю геннегаузьких собак, критських вартових псів — тварин вельми лютих, прозваних вухоїдами, брабантських мисливських собак, що ходять завжди парами, низеньких песиків на кривих ніжках, мопсів та хортів.

Катліна чула, як Неле запитала у Сооткін, чи надійно схований її скарб. Удова довірливо відповіла, що краще й не може бути — в цямрині криниці.

У четвер, близько півночі, Сооткін прокинулась від лютого гавкоту Бібула Шнуффія. Але пес скоро замовк, і вона, гадаючи, що це даремний переполох, заснула знову.

У п’ятницю вранці Уленшпігель і Сооткін встали і пішли на кухню, але там не було, як звичайно, Катліни, плита не топилась і молоко не кипіло. Це їх здивувало, і вони вийшли надвір подивитися, чи немає Катліни на городі. Вона й справді стояла на городі під дощем, з розпущеними косами, в самій сорочці, мокра як хлющ, і аж дрижала з холоду, але до хати не сміла йти.

Уленшпігель підійшов до неї і спитав:

— Що ти робиш тут роздягнена під дощем?

— Ах, — відповіла вона, — так, так, велике чудо! — і показала на задушеного пса, що вже геть задубів.

Уленшпігель ту ж мить згадав про свій скарб і побіг до криниці. Криївка була порожня, навколо свіжа земля.

Він підскочив до Катліни, вдарив її і крикнув:

— Де гроші?

— Так, так, велике чудо, — все товкла вона.

Неле кинулась захищати матір:

— Не бий її, змилуйся, Уленшпігелю!

Він перестав її бити. Тоді прибігла Сооткін і запитала, що трапилось.

Уленшпігель показав їй задушеного пса і дорожню криївку.

Сооткін зблідла й промовила:

— Боже, за що ти так тяжко мене караєш? Бідні мої ноги!

Вона згадала тяжкі муки, які витерпіла марно через ті гроші. Побачивши, що Сооткін так покірливо зносить нове нещастя, Неле аж заплакала з розпачу. Катліна, показуючи клаптик пергаменту, говорила:

— Атож, велике чудо. Цієї ночі він прийшов, добрий і гарний. На його обличчі більше не було того блідого світла, яке так лякало мене раніш. Він так ніжно розмовляв зі мною. Я була щаслива, серце моє аж мліло. Він мені сказав: «Тепер я багатий і незабаром принесу тобі тисячу флоринів». А я й кажу: «Я дуже рада, і більше за тебе, ніж за себе, Гансе, мій милий!» — «А чи нема у твоєму домі ще кого-небудь, — питає, — кого ти любиш і кого б я міг збагатити?» — «Ні, — відповідаю я, — всі, хто тут є, не потребують твоєї допомоги». — «Дуже ти горда, — каже він, — а хіба ж Сооткін та Уленшпігель такі вже багаті?» — «Живуть, — кажу я, — ні в кого не просять». «Навіть і після конфіскації?» — питає він. На це я сказала йому, що ви краще воліли витримати тортури, аніж утратити своє добро. «Я так і знав», — говорить він і став потихеньку сміятись і глузувати з судді і старшин, що вони не знали, як примусити нас признатися. Я й собі сміялася разом з ним. «Вони, — каже, — не такі дурні, щоб ховати гроші в домі». Я сміюсь. «І не в льоху». — «Звичайно», — кажу я. «Та й не в садку». Я на те не промовила нічого. «Бо це, — каже, — було б таки небезпечно». — «Та не дуже, — кажу я, — бо ні вода, ні цямрини нічого не скажуть». А він тільки сміється.

Тої ночі він поїхав раніш, як звичайно, а від’їжджаючи, дав мені порошок і сказав, що як вип’ю його, то потраплю на найкращий шабаш.

Я провела його в самій сорочці до хвіртки і була геть сонна. А потім полетіла, як він і сказав, на шабаш і вернулась тільки вранці ось сюди, де стою й зараз, і побачила задушеного пса та порожній сховок. Це важкий удар для мене, бо я так його ніжно любила і віддала йому свою душу. Але все, що в мене є, буде ваше, і мої ноги, руки працюватимуть на вас, щоб ви могли проіснувати.

— Я наче житечко в жорнах: Бог і чортів злодій розчавили мене за один раз, — сказала Сооткін.

— Злодій? Цього не кажи: він не чортів злодій, він сам чорт, — заперечила Катліна. — А щоб вас переконати — ось дивіться пергамент, якого він залишив мені у дворі, тут написано: «Ніколи не забувай, що мусиш мені служити. Як мине три рази по два тижні і п’ять днів, я верну тобі вдвічі більше. Не сумнівайся в цьому, бо помреш». І він дотримає слова, я в цьому певна.

— Бідолашна причинна! — вигукнула Сооткін.

І це був її останній докір.

83

Минуло три рази по два тижні і п’ять днів, але коханець диявол не вертався. Проте Катліна жила надією.

Сооткін уже не могла працювати, вона тільки сиділа згорбившись біля вогню і кашляла. Неле давала їй пити цілюще запашне зілля, та ніякі ліки не допомагали їй. Уленшпігель зовсім не виходив з хати, боячись, щоб вона не вмерла, поки його не буде.

Незабаром вона вже не могла ні їсти, ні пити — все їй верталося назад. Прийшов цирульник і пустив їй кров, та після того вона так знесилилась, що не могла встати з лави.' Нарешті, зморена стражданням, вона сказала одного вечора:

— Клаасе, мужу мій! Тілю, сину мій! Дякую тобі, Господи, що ти береш мене до себе!

І, зітхнувши, вмерла.

Катліна не посміла бути коло неї. Уленшпігель і Неле залишились удвох і цілу ніч молилися за померлу.

На світанку у відчинене вікно влетіла ластівка.

— Пташечка — то її душа, — сказала Неле. — Це добра прикмета. Сооткін — на небі.

Ластівка тричі облетіла кімнату і, крикнувши, вилетіла надвір.

А потім влетіла друга ластівка, більша й чорніша за першу. Вона закружляла навколо Уленшпігеля, і він сказав:

— Тату й мамо! Попіл б’ється в мої груди! Я зроблю те, що ви заповіли.

І друга вилетіла так само, як і перша. Майже зовсім розвиднілось. Уленшпігель побачив безліч ластівок, що ширяли над луками. Вставало сонце.

А Сооткін поховали на кладовищі для бідняків.

84

По смерті Сооткін Уленшпігель в задумі, в журі і люті никав по кухні, нічого не чув, їв і пив, що дають, і часто вставав уночі.

Надаремне лагідним голосом