Читати книгу - "Українська дивізія «Галичина»"

[23] В Українській Дивізії, яка була складовою частиною зброї СС, вживалися військові ступені зброї СС. У своїй праці автор вживає ступені німецьких сухопутних військ (вермахту). У перекладі вживаються українські ступені, які були прийняті українцями в Дивізії, (дивись додаток ч. 6).

[24] Братство кол. вояків 1-ої Дивізії Української Національної Армії видало книжку Зенона Зеленого "Українське юнацтво в вирі Другої світової війни". Торонто - 1965.

[25] Дивись додаток ч. 4.

[26] Два гімни це: німецький національний гімн "Німеччина, Німеччина понад усе" ("Deutschland, Deutschland ьber alles") та гітлерівський гімн, так звана пісня Горст Весселя - "Високо прапор" - (Horst Wessel Lied "Die Fahne hoch").

[27] Честолюбство Фрайтаґа може характеризувати наступний факт: Коли поручник Богдан Підгайний повернувся із однієї службової поїздки і зголосився до штабу Дивізії, його прийняв Фрайтаґ і, погладивши лицарський хрест на своїй шиї, сказав: "Я на чолі 3 000 українських героїв врятував від заглади цілий 13-ий корпус під Бродами". (Подав Б. Підгайний).

[28] Після окупації Чехії Німеччиною, Словаччина проголосила 14 березня 1939 року свою самостійність, але насправді була залежна від гітлерівської Німеччини. Президентом Словаччини став політичний діяч священик Йосип Тісо, який очолював Глінківську Народню партію після смерти її засновника Андрія Глінки в 1938 році, а з жовтня 1938 року став прем'єром автономної Словаччини. Паралельно до партії і до армії на Словаччині існувала також так звана Глінківська ґвардія, парамілітарна організація, завданням якої було утримування ладу і спокою на Словаччині.

У міру послаблення Словаччини словацькі політичні, а особливо військові провідні кола почали щораз більше орієнтуватися на чехо-словацький екзильний уряд у Лондоні, а коли влітку 1944 року до кордонів Словаччини почав наближатися німецько-совєтський фронт, вони плянували в останній момент зробити переворот і перейти на бік альянтів.

Проте така політика не була на руку Совєтському Союзові, який намагався мати свої впливи й викликати загальне протинімецьке повстання. Після заключення пакту дружби й взаємної допомоги між Бенешом і Сталіном 12 грудня 1943 року большевики почали перекидати на Словаччину вишколених у Совєтському Союзі партизанів. У червні 1944 року Український штаб партизанського руху, який в той час вишколював цих партизанів, вислав на Словаччину мішані загони, зформовані з 220 чехів і словаків та 450 совєтських партизанів. В кінці серпня партизанський рух на Словаччині нараховував 8 000 партизанів, в тому числі 3 000 були совєтські. Між ними було багато українців, які у 1940 році тисячами перейшли з окупованої угорцями Карпатської України до УРСР.

Тоді 30 серпня 1944 р. проголошено загальне повстання, яке охопило середню Словаччину з осередком у Банській Бистриці. На бік партизанів перейшли деякі частини словацького війська, включно з міністром оборони генерал-полковником Фердінандом Чатлошом. Щоб уникнути німецьких репресій, Тісо закликав німців на допомогу. Вже 31 серпня Гіммлер вислав на Словаччину свого начальника головного управління СС, СС-оберґруппенфюрера Ґоттлоба Берґера, який в 1939 році відограв важливу ролю в проголошенні незалежности Словаччини президентом Тісо. Після трьох тижнів його заступив вищий фюрер СС і поліції Германн Гефле.

Не одержавши значнішої допомоги з Совєтського Союзу, словацькі партизани й армія опинилися в скрутному становищі. Німці повели проти них дії і 28 жовтня захопили партизанський центр у Банській Бистриці. Після цього партизани далі вели боротьбу в горах проти німців, яка проте не мала вже великого значення.

На території Словаччини, що була під контролем німецької армії, існувало дві, а навіть три влади: німецька (зокрема військових чинників), цивільного словацького уряду на чолі з президентом Тісо та Глінківської словацької народньої партії і Глінківської ґвардії (словацька армія вже не існувала); врешті далеко від шляхів - у горах панували словацько-совєтські партизани.

Після закінчення війни чехо-словацький уряд засудив на кару смерти і стратив ген. Гефле, Людіна та през. Тісо.

Joseph A. Mikus, J. D. Slovakia. A Political History 1918-50. The Marquette University Press, Milwaukee, 1963, Wiscounsin. John Armsrong. (Edited by.) Soviet Partisans in World War II. Madison, 1964. The University of Wisconsin Press. Людвік Свобода, генерал армії. Від Бузулуку до Праги. Переклад з чеської - Олега Микитенка. "Радянський Письменник", Київ - 1964.

[29] У поборюванні повстання з німецького боку брали участь такі частини: поліційні відділи - 5 команд по одній сотні, в складі кожної по 24 патрулів; зброя СС - 14-та СС-дивізія з Галичини, 18-та СС-дивізія "Горст Вессель", бриґада Дірлеванґер, бойова група "Шіль" (бриґада), Мусулманський полк (Армія Власова); вермахт - 178-ма дивізія "Татра", 208 і 209-та дивізія "Фольксґренадирів". Joseph A. Mikus, J. D. Slovakia. A political history 1918-1950 (ст. 147).

[30] Берґер Ґ., оберґруппенфюрер, начальник головного управління СС, був кілька місяців адміністратором міністерства для окупованих східних земель, в 1945 засуджений в Західній Німеччині на 25 років тюрми, звільнений в кінці 1951.

Дірлеванґер О., бриґаден-фюрер, нагороджений лицарським залізним хрестом - (Ritterkreuz), командир карної бриґади, згодом 26. Waffen-Grenadier-Division der SS; помер у 1945 р. в будинку для старших у Німеччині.

[31] Словенія, що до неї було переміщено Українську Дивізію, населена південно-слов'янським народом - словенцями, входила до 1918 р. до складу Австро-Угорської монархії (вона охоплювала коронні краї - всю Істрію й частини Карінтії та Штірії). Після розпаду Австро-Угорщини Словенія входила до складу Юґославії. У квітні 1941 року, після капітуляції Юґославії, більшу частину Словенії окупували італійці, меншу - німці; 1943 року всю Словенію зайняли німці й включили її безпосередньо до райху. Ця частина Словенії, до якої була переміщена Українська Дивізія, входила до складу "ґав" Штірія.

Під час німецької та італійської окупацій юґославський полковник Дража Міхайлович, прихильник монархії, організував з групою офіцерів партизанський рух, так званий четників. Юґославський еміґраційний уряд короля Петра в Лондоні підвищив Міхайловича до ранґи генерала та призначив його міністром оборони. З вибухом німецько-совєтськоі війни на території Юґославії почали зростати партизани-комуністи під проводом Тіто (Йосип Броз), пізніше маршал. Спочатку вони мали тимчасову домовленість з четниками, але згодом між цими двома групами виникли явні розходження і збройні сутички. Врешті англійці, які допомагали цим рухам, визнали тільки партизанів Тіто, а четники пішли на співпрацю з німцями й у деяких діях брали участь по німецькому боці у боротьбі проти партизанів Тіто.