Читати книгу - "Останній заколот"

— Нереально, — заявив Радловський, — Тютюнник відійшов від справ, а Петлюра волів би їх вирішувати, та яг може. Обіцяю вам сьогодні ввечері зустріч з начальством організаційного відділу Центрального штабу полковником Ступницьким. Він дасть відповідь на всі ваші запитання.

Ступницький сам прийшов до Вовка в готель, і це не могло не порадувати Петра: якщо начальник відділу Центрального штабу особисто ходить до підлеглих, то справи його не блискучі, а штабові — гріш ціна. Проте Ступницький тримався бундючно й розмовляв з Вовком зверхньо. Поморщився, огледівши готельний номер, зауважив:

— Зовсім знахабніли поляки, економлять на всьому.

Вовк заперечив:

— Я прибув з певними уповноваженнями до уряду УНР і сподівався, що саме він…

— Облиште, — втомлено махнув рукою Ступницький. — Наші функції скоротилися до мінімуму, не кажучи вже про гроші. Надпоручник Радловський ознайомив мене з колом питань, які цікавлять наших відданих бійців на Україні. Мушу дещо розчарувати вас, прапорщику. Передайте отаманам Длугопольському і Грунтенкові, що найближчим часом сподіватися на закордонну допомогу нереально.

“Передам, обов’язково передам, і передам з радістю, — подумав Вовк. — Якщо тільки встигну, бо скоро, дуже скоро прижучать їхню банду… Досить, нагулялися…”

А Ступницький вів далі:

— Якщо б наші повстанські частини на Україні змогли захопити якесь велике місто, скажімо, Житомир, то вони могли б створити свій тимчасовий уряд і вже від його імені звернутися по допомогу до країн Антанти… Гадаю, в такому разі уряди Франції і Польщі пішли б на інтервенцію. Однак, наскільки я розумію, сил у отаманів малувато, самим би втриматися, по кажучи вже про наступ…

— Чиста правда, — ствердив Вовк жорстко, хоча розумів, що Ступницькому приємніше було б почути заперечення.

— Польща зрадила нас, — сказав полковник якось стомлено Й безнадійно.

— Отже, поки що нам розраховувати тільки на себе? — запитав Вовк напрямки, і Ступницький лише розвів руки.

Скоро полковник пішов, для ввічливості сказавши, що ситуація найближчим часом може змінитися: головний отаман все ж не втрачає надію переконати уряди деяких західний держав надати допомогу багатостраждальному українському народові. Він так і сказав — “багатостраждальному”, і Петро подумав, що саме вони, військові з Центрального штабу і так звані чолові діячі з УНР, найбільше спричинили страждань цьому народові і що плювати їм на український народ, лише спекулюють його іменем…

Вовк поморщився, згадавши надпоручника й Ступницького. Фактично, його варшавські зустрічі виявилися нерезультативними, він ні на крок не наблизився до розв’язання головного завдання — викриття київського шпигуна. Радловський не сказав навіть двох слів про джерело військової інформації, яку передав у пакеті Мухін, а Вовк не мав права починати розмову на цю тему: звідки міг знати, що зберігається в запечатаному конверті? Можливо, більш поталанить у Парижі? Петро спробував трохи розслабитися — до зустрічі з Вакаром лишалося близько двох годин. Це йому вдалося, навіть задрімав. Прокинувся від стукоту в двері: Вакар стояв на порозі, одягнений у світлі штани й картатий спортивний піджак з накладними кишенями. Від Миколи Платоновича пахло одеколоном, він буквально випромінював з себе доброзичливість і разом з тим упевненість, наче був не звичайним російським емігрантом, які заполонили Париж, а процвітаючим місцевим комерсантом чи службовцем солідної фірми.

— Спали? — запитав благодушно. — Заздрю, бо в мене не було й хвилини перепочинку.

У Петра закрався в душу сумнів, що емігрантські справи такі обтяжливі, та не висловив цього припущення: для чого загострювати стосунки з цим вушлим молодиком? Навпаки, з ним слід роззнайомитися і навіть потоваришувати, лише за такої умови зможе принагідно щось витягнути з нього.

— Обідати! — вигукнув Вакар, немов запрошував Петра не до готельного бістро, а в фешенебельний ресторан.

Вовк десь читав, що найкраще годують у Парижі у “Максима” — притулок знаменитих артистів, політичних діячів і грошовитих буржуїв, — удав з себе простака й запитав:

— Поведете до “Максима”?

Микола Платонович зареготав голосно й весело:

— А у вас губа не з лопуцька, — мовив крізь сміх. — Знаєте, скільки коштує обід у “Максима”?

— Звідки ж?

— Без штанів принаймні лишимося.

— А я гадав, похвалюсь Богданові Юліановичу: у ресторані “Максим” нам подавали такі вустриці…

— Вустриць не буде, — категорично заперечив Вакар. — До речі, ви їх пробували?

— Ніколи.

— От і не треба: гидота… Ви, прапорщику, з дворян?

Вовк збагнув, куди гне Микола Платонович, і відповів з гідністю:

— Хіба тільки дворяни мають вишукані смаки?

— Та і я не з дворян, — пояснив Вакар. — І їсти ми будемо з вами, прапорщику, протертий картопляний суп, а на друге біфштекс.

— Я не заперечую проти картопляного супу.

— Зголодніли? Що ж, усі там, у Совпедії, зголодніли… Але ж недавно мене годували в Києві таким борщем!

— Ви були в Києві? — Вакарове зізнання могло бути важливим, хоча натяк на це був у листі Мухіна. Той писав: “відомі вам особи з Тарасівської”. Щоправда, категоричного твердження, що “особи з Тарасівської” персонально спілкувалися з Вакаром, там не було.

— Я був не тільки в Києві, — ствердив Микола Платонович, — а і в Москві.

— Успішно? — обережно поцікавився Вовк.

— Якщо ви в Парижі, то деякий прогрес намічається. До речі, вам відомий вміст пакета?

— Звідки ж? Знаю тільки, що в ньому доповідна про стан повстанського руху на Поліссі, я готував її разом з отаманами.

— Цікаві факти й роздуми, — ствердив Вакар. — І мало узагальнень.

— Бо повстанський рух на Україні згасає. Боєздатні частини збереглися лише на Поліссі.

— Побалакаємо про це за обідом, — сказав Вакар.

Він провів Петра до ресторану через внутрішній перехід, влаштувалися у закуті під лампочкою з шовковим абажуром. Гарсон приніс салат і пляшку терпкого червоного вина, Микола Платонович одразу налив по півкелиха, й вони випили за знайомство та успіхи, бо, як пояснив Вакар, успіхи у їхній справі неминучі й скоро можуть стати навіть вражаючими. Петро, звичайно, не дуже погодився з ним, та не заперечував, навпаки, з задоволенням спорожнив свій келих до кінця. Вино, хоч, мабуть, і дешеве, сподобалося йому, не кажучи вже про салат з креветками. Вовк віддав належне і креветкам, і не ті-кому вже й поганому картопляному супу. Вони допили пляшку вина, й Вакар замовив ще одну до біфштекса. Випили по келиху, й Микола Платонович повідомив, що першу ластівку з Совдепії прийнято на “ура”: стаття друкуватиметься в першому номері журналу. Й багатозначно сказав, що сам Карташов задоволений статтею Толпиги й просить передати йому щире поздоровлення за вдалий дебют у “Нови”.

Петро сказав: Толпигу він не знає і взагалі не хоче втручатися не в свої справи — зараз краще знати якомога менше, йому вистачає