Читати книгу - "Веселий ярмарок"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Кореспондент. І ще таке запитання. Письменників одвіку хвилює проблема єдності форми й змісту. Як ви її розумієте, Іване Максимовичу?
Синьоокий. Ви торкнулися надзвичайно складного питання. Я теж усе своє творче життя б'юся над ним. Великі твори — це, як правило, повна гармонія змісту й форми. Поясню конкретніше. Приміром, візьмемо звичайну, всім відому сосиску. Раніше (а тепер дуже рідко) вона була в природній шкірці. Запашну, соковиту, та ще з гірчичкою, її можна було їсти з не меншим задоволенням, ніж червону ікру чи краби. Чому? Та тому, що в цьому їдві абсолютна злютованість форми і змісту. Нині ж сосиску випускають у целофановій плівці. Тьху! У цьому випадку ми всі є свідками того, як форма приблизно відсотків на п'ятдесят зіпсувала зміст. Треба пам'ятати слова геніального Толстого: «Форма? Недарма ж вона!»
Кореспондент: Іване Максимовичу, що б ви порадили молодим письменникам?
Синьоокий. Головне — стояти ближче до життя. А то що виходить? Подивіться: в одного молодика читаю: «Почали клювати йоржі, і під вечір рибалки мали добрячий улов». А це, м'яко кажучи, заперечує істину. Ще граф Сабанєєв писав: «Клев ерша свидетельствует о прекращении всяческих начинаний». А воно, молоде, пише: «добрячий улов»... Про що це свідчить? Про те, що молодик навіть у руках не тримав вудочки. А точніше: він узагалі не знає життя. Отак-от.
Кореспондент. Ну й насамкінець традиційне запитання: над чим ви тепер працюєте?
Синьоокий. Часті поїздки дали мені багатющий матеріал про роботу наших установ громадського харчування. Як ви, певно, знаєте, тут у нас ще не все гаразд. І тим прикріше, що готувати є з чого, а от факт: чи не хочуть, чи не вміють. За тиждень-другий я закінчую велику публіцистичну статтю про те, що болить, що давно й постійно мене хвилює. Я в ній одверто й недвозначно ставлю запитання: «З ким ви, майстри кулінарії?» Окрім того, з одним своїм давнім другом і колегою збираю матеріал для рагу по-уругвайському.
Оце, коротко, й усе.
Кореспондент: Дуже смачно... пробачте, дуже цікаво. Спасибі!
Олекса Ющенко
ДЛЯ ПОЕТИЧНИХ ВЕЖ НЕМАЄ МЕЖ
«Високе небо звіздаря»
М. СЛАБОПІШЩЬКИЙ
«Вежа звіздаря»
Н. БІЛОЦЕРКІВЕЦЬ
Назви рецензій на збірку Р. Лубківського «Звіздар»).
До скептиків я не належу,
В критичну майже вірю вежу,
З статтями згоджуюсь — авжеж,
Сягнув поет високих веж:
Поблякла раптом, догоря
Найвища світова зоря...
Лиш руку простягни в блакить —
І сонце можна погасить!—
Бо вищих веж чекать не тра —
Зеніту справжнього пора...
В хвалу, поете, вір не вір,
Але прямуй до вищих зір!
Анатолій Янченко
ПО СТОРІНКАХ КОЗУ ВОДИЛИ
Впродовж тривалого історичного часу вислів «водити козу» зазнав певної еволюції і нині має дещо інший зміст. Цікаво, що еволюція триває і далі. І тут неабияку роль відіграє художня література, оскільки майже кожен нині сущий письменник не оминув спокуси «поводити козу» по сторінках своїх творів.
Ось як це, зокрема, виглядає:
Павло Загребельний
КОЗА-ДИЯВОЛ
Її водили по київських вулицях три молодих інтелектуали — поет Сі-Сі, інженер-архітектор і професор історії, які спроквола сперечалися про Фолкнера й Дрозда та критикували буквально кожен будинок за архітектурні надмірності, а вона хоч і була коза, але була й жінка (поглянь на мене!) і відповідно вимагала до себе необхідної уваги — хоча б такої, як ота білява юнка, що павою пливе між двома хіповими молодиками, маючи щонаймоднішу як на сьогодні фігуру: 50-й розмір, 3-й зріст, молодіжно-спортивну зачіску на голові і дві довгі пружні ноги, завдяки чому може запросто влаштуватися манекеншею в найфешенебельніший вітчизняний Будинок мод,— тож і три згаданих інтелектуали, забувши про козу (поглянь, поглянь на мене!), синхронно повернули свої раціональні голови в бік 50-розмірної юнки і довго проводжали її мудрими очима та з дещо роззявленими ротами, а коза (поглянь на мене, поглянь, поглянь!), зафіксувавши це, вдалася до суму, бо не мала цих, так необхідних кожній жінці принад, вона була маленька й худа, з неприродно блідим, аж синюватим обличчям, на якому дивним контрастом примостився рожевий гудзичок-носик і розгублено блимали занадто випуклі різнокольорові очиці, то вона вже була подумала, що й оці три інтелектуали поплентаються вслід за тією дводовгоногою, але ні, вони, знову ж таки синхронно позакривавши роти, прискорили ходу, аби наздогнати її, козу (о, поглянь на мене!), і вона не могла збагнути, що їх могло привабити в ній, чого вони чалапають за нею, затягують її до кожної кав'ярні — це з одного боку, а з другого — не могла зрозуміти, чому вони, по-сучасному виховані мужчини, не пустили її до жіночої перукарні, що на розі Хрещатика й вулиці Карла Маркса, до тієї перукарні, яку відвідує все високоповажне київське жіноцтво, бо там класно роблять дивовижні мані- та педикюри, і тому там завжди сконденсовані такі неповторно-п'янкі запахи, впиватися якими покликаний кожен справжній мужчина, а вони не зайшли туди з нею, позбавивши себе неповторних хвилин щастя,— піди зрозумій цю чоловічу логіку! — то мусила вона знову ж таки зайти з ними до наступної кав'ярні, де вони довго сиділи за низеньким столиком біля вікна, з якого нічого не було видно, окрім шматка похмурого неба та ще гілочки чудернацького дерева, яка дивом а чи дивовижним розгоном відтяглася од собі подібних і, погойдуючись, заглядала у вікно, бо, мабуть, відчула, що завдяки своєму дивовижному розгонові дуже подобається тільки таким високомудрим інтелектуалам, які оце нудьгують, сидячи в кав'ярні, бо поки що не помітили її,— та ось нарешті помітили і почали натхненно розхвалювати, буквально-таки опоетизовувати кожен її листочок, кожну клітиночку, і це, зрозуміла річ, украй образило й роздратувало козу (та поглянь же, зрештою, на мене!), хоча, правду кажучи, та гілочка подобалась і їй, коза з превеликим задоволенням поласувала б її листочками, але заважало віконне скло, то вона не могла так абстрактно розхвалювати гілочку, як те робили інтелектуали, у неї було поки що таке враження, як у того чоловіка, котрий, як висловився Федір Маківчук, лизав через скло мед, але інтелектуали на те й інтелектуали, що їм мед солодкий і через скло,— вони завжди вищі такої незначної умовності, а тим більше, коли йдеться про дивовижно розгонисту гілочку,— зовсім інше творилося
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Веселий ярмарок», після закриття браузера.