Читати книгу - "На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори"

Наступного ранку я й Роман, хоч і не записались ні в яку сотню або курінь для рейду, проте вирішили поки що пробиватись на схід разом із тими, хто зважився на цей ризикований рейд.

Не знаю, чи брала участь у рейді якась кінна частина та артилерія, — може, вони виступили в похід раніше, але на чорторийському майдані ми побачили тільки з тисячу, якщо не більше, вояків піхоти з кількома кулеметами. Добровольці вже виладнались у курені та сотні, зведені з колишніх полків, дивізій та груп, і за якусь годину вирушили з Старої Чорториї на схід у Вінницькому напрямі. За ними подались і ми з Романом та ще невідомі нам цивільні особи.

А що ж сталось із рештою недобитків української армії, котрі не пристали до рейду? Мабуть, частина їх розбрелась, як і я та Роман, — хто куди, а інші лишились у Старій Чорториї чи десь неподалеку від неї чекати невідомого, бо з когось же та сформував генерал Безручко свою дивізію, коли Петлюра підписав у Варшаві договір з Пілсудським про військовий союз, і ця дивізія разом із польським військом здобула ненадовго Київ у червні 1920 року.

У безвість

Дивна річ: я майже зовсім не пам’ятаю краєвидів тих місць, через які ми проходили, плентаючись за козаками-добровольцями рейду й, кінець кінцем, змішавшись із ними. Мені здається, що весь час ми йшли засніженим полем, хоч, напевно, траплялись бори, ліси й переліски — Волинь же бо! Не інакше, як це сталось тому, що я йшов, дивлячись долу, сповнений важких думок. Ідемо в безвість. Що станеться зі мною, Романом і тими людьми, які вирішили ще раз важити своїм життям за Україну? Згадав нарешті я й про свою нещасну матір — чи жива вона ще, а якщо й жива, то з чого вона, мати «петлюрівця», живиться під більшовиками й денікінцями, для яких я — один чорт? Треба б узяти її до себе та якось виконати свої синівські обов’язки, пригрівши хоч трохи її скорботне життя! Але Що вдієш, коли друга, більша мати — Україна зажадала від мене всього, лишивши мою рідну матір напризволяще… Та й чим я можу допомогти своїй старій неньці, в якої я одинак, коли сам я неприкаяний і не знаю, що буде зі мною завтра чи позавтра?..

Серед цих думок мої очі спинились раптом на книжці, що лежала загублена на дорозі, чудом зацілівши під багатьма людськими ногами. Люди пройшли через неї, не звернувши на книжку ніякої уваги. Та в цьому нема нічого дивного: в трикутнику смерті ми звикли вже не звертати уваги навіть на людські трупи, а не то що на книжки. І все ж я підняв книжку й подивився на заголовок. Це була драма Старицької-Черняхівської «Гетьман Дорошенко». Цю п’єсу я бачив у Києві в театрі Садовського, а тепер знічев’я перегорнув кілька сторінок і зненацька натрапив на фотографічну картку власника загубленої книжки. Безусе обличчя невиразного віку в шапці з шликом, а під ним жупан, пошитий із шинельного сукна. Я глянув на зворот картки й прочитав: «Січ-мати — серце й розум вільної України! Кошовий Божко». Так ось він який, отой фанатичний романтик, котрий намагався в наші дні повернути назад колесо історії до ХVІІ-ХVІІІ століття й через те не визнавав над собою ні влади Директорії на чолі з Петлюрою, ні штабу Дієвої армії УНР! Я ще раз повернув картку лицем і став пильно вдивлятись в Божкове обличчя, де в очах не можна було прочитати ні глибокої думки, ні безжурної бездумності, лиш самовпевненість і гордовитість.

Як потім ми дізнались, цією ж дорогою, обминувши Стару Чорторию, пройшов за кілька днів перед нами і загін «червоних гайдамаків» з тріумвіратом — Волох, Божко й Данченко. Через те що в Божка, після втечі з Кам’янець-Подільської в’язниці, не було жодного козака з його «Січі-матері», Волох послав до Божка в ролі джури свого довіреного гайдамаку, й той, удаючи, ніби збирається чистити наган, подарований від Волоха колишньому «кошовому Запорозької Січі», пострілом у спину забив Божка. Поховали його в селі, де спинились на перепочинок, без усякої помпезності — просто зарили в яму, бо Волохові в його новій орієнтації на «Червону Україну» був не тільки зайвий, а й шкідливий цей фанатичний романтик, що тепер не мав, але міг згодом мати якусь збройну силу під собою. Отже, тут, у маленькому селі, розпався й тріумвірат, бо зник кудись і Данченко з своєю університетською відзнакою…

Відходячи вбік від своєї основної теми, розповім про дальшу долю Волоха, бо вона вельми повчальна для нинішнього й наступних поколінь.

Уникаючи серйозних сутичок із денікінцями, Волох повів свій загін «червоних гайдамаків», тримаючи курс на Умань, де, після розгрому денікінської армії, владу захопили боротьбисти, створивши там «Правобережний ревком», у складі якого не було жодного більшовика-комуніста[25]. Про цю подію досить оригінально висловився єврей-лікар Бєлінскіс із містечка Тального в своїх вельми цікавий мемуарах, на жаль, досі ніде не опублікованих, які мені випало прочитати: «В Умане захватили власть украинские большевики, то есть самый хужий сорт петлюровщины»…

Волох із своїм загоном «червоних гайдамаків» був ковінькою на руку боротьбистському ревкомові в Умані, бо треба ж було спиратись на якусь свою військову силу. Отаким сумнівним способом став на радянську платформу колишній полковник 3-го Гайдамацького полку, а тепер отаман «червоних гайдамаків» Волох. Пишу «сумнівним способом», бо незабаром боротьбистам дуже перепало від комуністів-більшовиків за створення «Правобережного ревкому». Проти них виступив у більшовицькій пресі чільний тоді діяч КП(б)У Затонський, обвинувачуючи боротьбистів у авантурництві й самостійництві. Чи не це й спричинилось невдовзі до влиття боротьбистів у квітні 1920 року в КП(б)У, бо перед ними постала альтернатива: або зливатись чи вливатись в КП(б)У (якийсь час вони торгувались про цю термінологію), або йти в підпілля. Боротьбисти вибрали перше.

Не знаю, чи й Волох став в Умані членом партії боротьбистів, і яка доля спіткала після влиття боротьбистів у партію більшовиків волоховських «червоних гайдамаків», але сам Волох уліті 1920 року опинився в тодішній столиці УСРР Харкові, де його взяв до себе Для пропагандистської роботи голова ВУЦВКу[26] Г. Петровський. Слід зауважити, що в ту пору українське село було в рішучій опозиції до міста: геть аж до 1923, коли впала остання цитадель українського повстанства — Холодний яр, то там, то там виникали селянські заколоти, а то й справжні повстання. Влиття боротьбистів у КП(б)У замирило спавперизовані елементи українського