Читати книгу - "Остання збірка"

— Їх повбивав привид з рідної планети, — ущипливо відповів Грегор. — Певно, приїхав зайцем на їхньому ж зорельоті. Мабуть, над ним тяжіло прокляття, і...

— Вгамуйся, — перервав Арнолд. — Привиди тут ні до чого. Розчин ще не закипів?

— Ні.

— Скажеш, як закипить. Отже, повернемося до ожилого одягу. Тобі це нічого не нагадує?

Грегор замислився.

— Хіба що дитинство... — промовив він. — Та ні, це смішно.

— Ну ж бо, викладай, — наполягав Арнолд.

— Хлопчиком я ніколи не лишав одяг на стільці. У темряві він завжди нагадував мені то людину, то дракона, то ще якусь нечисть. Гадаю, в дитинстві кожний таке відчував. Але ж це не пояснює...

— Ще й як пояснює! Згадав тепер Хапугу — Червону Смугу?

— Ні. Чому б це я його згадував?

— Тому, що ти сам його й вигадав! Пам'ятаєш? Нам було років вісім-дев'ять — тобі, мені й Джимі

Фліну. Ми вигадали найжахливіше чудовисько, яке лише змогли уявити. Це було наше власне чудовисько, воно прагнуло з'їсти лише тебе, мене або Джимі й неодмінно під шоколадним соусом. Однак право на це воно мало лише по перших числах кожного місяця, коли ми приносили додому виписки зі шкільного журналу з оцінками. Позбутися чудовиська можна було лише одним способом: вимовити чарівне слово. Отут Грегор дійсно згадав і здивувався, як він міг про це забути. Скільки ночей він не спав, чекаючи на Хапугу! У порівнянні з тодішніми нічними страхами погані оцінки видавалися дрібницями.

— Кипить розчин? — запитав Арнолд.

— Так, — слухняно кинувши погляд на реторту, сказав Грегор.

— Якого він кольору?

— Зеленувато-синього. Власне, швидше синього, ніж...

— Усе вірно. Можеш виливати. Треба буде поставити ще кілька дослідів, але загалом суть я зрозумів.

— Що зрозумів? Може, поясниш трохи?

— Це елементарно. Тварин на планеті нема. Привидів теж — принаймні настільки могутніх, що здатні перебити загін озброєних чоловіків. Сама собою напрошується думка про галюцинації, от я й почав з'ясовувати, що ж могло їх викликати.

Виявилося, багато що. Окрім земних наркотиків, у Каталозі інопланетних мікроелементів перераховано більше десятка галюциногенних газів. Є там і депресанти, і стимулятори; дихнеш — і одразу уявляєш себе генієм, хробаком чи орлом. А цей, судячи з твого опису, відповідає газу, що у каталозі фігурує як лонгстед-42. Це важкий, прозорий газ без запаху, фізіологічно нешкідливий. Стимулює уяву.

— По-твоєму, я — жертва галюцинацій? Запевняю тебе...

— Не все так просто, — перервав його Арнолд. -Лонгстед-42 впливає безпосередньо на підсвідомість. Він вивільняє найгостріші підсвідомі страхи, оживляє все те, чого ти в дитинстві панічно боявся і з того часу в собі придушував. Оживляє страхи. Саме їх ти й бачив.

-А насправді там нічого немає? — перепитав Грегор.

— Нічого матеріального. Але галюцинації для того, хто їх відчуває, майже реальні.

Грегор потягнувся за ще однією пляшкою бренді. Таку новину варто було відсвяткувати.

— Оздоровити Привид V нескладно, — упевнено продовжував Арнолд. — Перевести лонгстед-42 у зв'язаний стан — раз плюнути. А далі ми багаті й незалежні, партнере!

Грегор зібрався запропонувати тост, як раптом його пронизала тривожна думка.

— Якщо це лише галюцинації, то що сталося з переселенцями?

Арнолд на якийсь час замовк.

— Гаразд, — сказав він нарешті. — Не виключено, що лонгстед певною мірою стимулює мортидо — прагнення до смерті. Поселенці, ймовірно, просто втратили розум. І повбивали один одного.

— І ніхто не вижив?

— Звичайно, а що тебе дивує? Останні, що вижили, покінчили з собою або померли від ран. Ти про це не турбуйся. Я негайно фрахтую корабель і вирушаю до тебе для проведення дослідів. Розслабся. За день-два я вивезу тебе звідти.

Грегор вимкнув радіо. На ніч він дозволив собі допити пляшку бренді. Це було справедливо. Таємниця Привида V розкрита, на компаньйонів чекає винагорода. Незабаром Грегор сам зможе наймати людей, нехай висаджуються на невідомих планетах замість нього, а він сидітиме вдома й інструктуватиме їх по радіо.

Назавтра він прокинувся пізно, з важкою головою. Корабель Арнолда ще не прибув. Грегор спакував обладнання і сів чекати. До вечора корабля не було. Він посидів на порозі будиночка, помилувався заходом сонця, потім повернувся всередину й приготував собі вечерю.

Його трохи непокоїла проблема поселенців, але Грегор вирішив даремно не хвилюватися. Рано чи пізно логічну відповідь, без сумніву, буде знайдено.

Після вечері він приліг на ліжко і щойно стулив повіки, як почув делікатне підкашлювання.

— Привіт, — привітався Хапуга — Червона Смуга. Його власна, персональна галюцинація повернулася, щоб його з'їсти!

— Привіт, друже, — радісно відгукнувся Грегор, не відчуваючи анінайменшого страху або тривоги.

— Ти яблука їв?

— Мені страшенно прикро, я забув.

— Не біда. — Хапуга намагався приховати своє розчарування. — Я прихопив шоколадний соус. — Він покрутив бляшанкою.

Грегор посміхнувся.

— Іди гуляй, — сказав він. — Я знаю, що ти лише витвір моєї уяви. Заподіяти мені шкоди ти не зможеш.

— Я й не збирався заподіювати тобі шкоду, — сказав Хапуга. — Я тебе просто з'їм.

Він наблизився. На обличчі Грегора зберігалася посмішка, він не рухався, хоча не заперечував би, якби Хапуга цього разу виглядав менш матеріально і плотолюбно. Хапуга схилився над ліжком і для початку вкусив Грегора за руку.

Підхопившись з ліжка, Грегор оглянув нібито вкушену руку. На ній залишилися сліди зубів. З ранки капала кров... справжня кров... його, Грегора, кров.

Колоністів теж хтось кусав, різав, рвав на шматки й трощив. Грегорові спав на думку сеанс гіпнозу, який він одного разу бачив. Гіпнотизер запевнив випробуваного, що припече йому руку тліючою сигаретою, а замість цього доторкнувся кінчиком олівця.

За лічені секунди на руці у випробуваного з'явився червоний пухир, тому що цей чоловік вірив у те, що має бути опік. Якщо підсвідомість вважає тебе мертвим, виходить, ти труп. Якщо вона страждає від укусів -з'являються сліди зубів.

Грегор у Хапугу не вірить, але вірить його підсвідомість. Грегор кинувся до дверей. Хапуга відрізав йому шлях. Стис у могутніх лапах і припав до шиї.

Чарівне слово! Але яке?

— Алфойсто! — викрикнув Грегор.

— Не те слово, — сказав Хапуга. — Будь ласка, не смикайся.

— Регнастікіо!

— Не вгадав. Перестань пручатися, а то буде боляче...

— Вуршпелхапіліо!

Хапуга скрикнув від болю і випустив жертву. Високо