Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Долина джерел 📚 - Українською

Читати книгу - "Долина джерел"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Долина джерел" автора Валерій Олександрович Шевчук. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 57 58 59 ... 93
Перейти на сторінку:
повільно почали розходитися кола. Я дивився на ті кола, на розгніваного Вовку, і в моїй душі сколихнулося щось глибоке, схоже на цей день чи на темнувату зелень, щедро обмиту дощем.

З голубого просвіту в небі раптом бризнуло сонце, і я задер голову. Сонце сьогодні було незвичайне.

— Вовко! — сказав я.— Давай-но сюди свої скельця. Я дивитимусь і розповідатиму.

— Ти сьогодні нецікаво розповідаєш,— буркнув Вовка, поліз у кишеню й дістав замотані в носовик різнокольорові скельця. Я обережно розгорнув тканину і дістав зелене.

— Ну, слухай!— сказав я.— Ми потрапляємо в зелене царство.

— Почекай,— відповів Вовка.— Ти не дав скельце мені.

— Вибач! Сьогодні, знаєш, неуважність якась... Так от,— сказав я, передаючи зелене скельце,— ми потрапляємо в зелене царство. Тут ходять люди з зеленими тілами, у них зелене волосся і зелена одежа. Земля тут зелена, і дерева, і небо. Квіти тут, знаєш, також зелені: троянди, тюльпани і маки... Тут найбільше привілля зеленим жабам та цвіркунам. Всі тут їжу їдять зелену і п’ють зелену воду.

— Але ми не затримуємось у цьому царстві,— сказав Вовка.— Йдемо далі.

— Беремо жовте,— сказав я і передав йому скельце.

— Тепер все одмінилося. Стало видно сонце. Навколо дуже тепло. Ми купаємось в сонці, а навколо нас піщані люди. Мають свій світ, держави й мораль.

— А що таке мораль? — перебив Вовка.

— Не заважай,— відмахуюся я.— Коли будеш перепитувати, пропаде чар. Так от, ми серед піщаних людей. Подивися, які засмаглі й жовті в них обличчя, яка прозора й жовта одежа. Ці люди знають, що їм робити на землі, хай їхня впевненість і здасться комусь обмеженою. Головне, вони з ніг до голови налиті сонцем, їдять сонце і п’ють...

Вовка голосно зареготав.

— Як це можна їсти сонце? — показав він на мене пальцем.— Ти знаєш,— він подався до мене і витріщив очі.— Там мільярд градусів!

— Ти сьогодні весь час мене перебиваєш.

— Бо нецікаво говориш,— надувся Вовка.

Я передав йому сіре скельце, і він наблизив його до ока.

— Ну, а тепер ми в звичайній обивательській хаті,— сказав я.

— Що таке обивательська?

— У вісім років пора розуміти такі речі,— сказав я.— Обивательська — значить нудна. Тут усе розкладено по своїх місцях. О, порушити уклад речей тут важко, за всім тут глибокий досвід. Ці люди повні самоповаги, розмовляють упевнено, вони як величезні равлики: на горбах їхніх меблі, праски, каструлі, сковороди — все, без чого не обійдешся. Повзуть вони, наче черепахи, хоча уявляють, що рухаються з космічною швидкістю. Найсмішніше те, що жодна з черепах не дивується, що в неї на спині такий незугарний горб.

— До біса! — ледве не заплакав Вовка.— Ти знову нецікаво розповідаєш.

— Послухай,— відвів я від скла очі.— Я дуже хочу розказувати тобі цікаво. Але повір мені, сьогодні нічого не виходить. У тебе, мабуть, теж це буває — розповідаєш щось чи робиш, а виходить чортзна-що!

— Ти закоханий у мою сестру! — крикнув, відскочивши на декілька метрів, Вовка. Зло світив поглядом, а я знову задивився на свинцеві хвильки, що вигравали й хлюпали.

— Ти закоханий у мою сестру! — вдруге крикнув Вовка, і я побачив його малі, стиснуті кулачки.

Я сидів, опустивши плечі, й дивився на кінчики своїх черевиків. Були заляпані багнюкою й тупо впирались у землю. Туди далі, коло каміння, хлюпала й хлюпала важка вода. Вже зник просвіт у небі, а скельця валялись у траві непотрібними плямками: зелене на зеленому, жовте між зеленого і сіре в зеленому. Я сидів і не дивився на свого малого приятеля, який все ще стояв, відбігши від мене, і навіщось стискав кулачки.

— Вовко,— сказав я повільно.— Можеш мене не боятися. Підійди ближче, я справді хочу з тобою побалакати. От уяви собі, над світом розірвалася велетенська бомба. І ти залишився на землі сам...

— Хо! — сказав Вовка, плюнувши далеко в річку.— Дали б мені гвинтівку, і я ф’ю-іть! — Він свиснув, але підійшов до мене і сів на камінь.

— А потім?

— А потім утік би з дому й бив би диких качок.

— Вовко,— сказав я.— Тоді не треба було б тікати з дому. Тоді не було б ні твого дому, ні качок...

Але Вовка не слухав. Підшукав собі плесканку і, розмахнувшись, пустив її по воді. Камінець легко заскакав по хвилях, а Вовка радісно заплескав у долоні.

— Я б тоді пішов мандрувати, — сказав він, обертаючись до мене. — Обійшов би весь світ і написав би про те книгу.

— Для кого б ти написав книгу? Розумієш, Вовко, людина не може жити самотньо. Вона завжди шукає собі приятеля чи подругу. Це нормально, Вовко. Так що тобі передавала сестра?

Вовка насупився й почав уперто водити пальцем по піску. Я дивився на його палець, а Вовка все більше й більше заплутував кола. Потім підвівся і, заклавши руки за спину, задивився на річку. І я зчудувався, яке доросле й печальне стало в нього обличчя.

Але він не сказав нічого, негнучка пауза зависла між нами. Дивилися на річку, наче хотіли там щось важливе побачити, але не бачили нічого, крім вайлуватих хвильок.

Тоді я підняв каменя й кинув його в воду. І ми обоє дивилися, як розпливаються кола. Кола зіштовхувались із хвильками, і від того чувся своєрідний плескіт.

Вовка підійшов до мене й торкнувся пальцем мого коліна.

1 ... 57 58 59 ... 93
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Долина джерел», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Долина джерел"