Книги Українською Мовою » 💛 Любовні романи » Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки 📚 - Українською

Читати книгу - "Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки"

283
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки" автора Неля Шейко-Медведєва. Жанр книги: 💛 Любовні романи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 57 58 59 ... 76
Перейти на сторінку:
а другу, на коліщатках, волочив за собою. З ним була жінка й дівчинка років п’яти-шести. Я подумала, що він проводжає якихось родичок.

— А ти сама що там робила?

— Зустрічала двоюрідну сестру. Вона поверталася з Берліна.

— Як виглядала та жінка?

— Я бачила її зі спини. Русява, дуже щупла, чисто вішалка, дуже коротко підцигикана… Сіра спідничина до литок, голубий светрик.

— Молода? Стара?

— Схоже, нашого віку… Ноги затовсті для її фігури, набряклі, босоніжки «сабо»… Вела за руку дівчинку — чорняву, вертку, з червоним рюкзачком. Та горнулася до неї, всміхалася їй. А Сашко, як мені здалося, підганяв їх.

— Куди вони летіли?

— Не знаю. Оголосили посадку на Москву, а слідом — на Сочі. Я хотіла поглянути, куди саме вони попрямують, але об’явилася моя сестра з чималим багажем… Думаю, що вони летіли в Сочі, бо хоча й квапилися на посадку, але не бігцем.

— Чому ж ти мовчала, подруго?!

— Не хотіла вбивати між вами клин. Думала: погуляє чоловік і повернеться… А коли ти напалася на Олега, сказала слідчому… під чесне слово. Віко! Я весь рік з дня на день очікувала, що він об’явиться або потелефонує тобі!

— З того світу?

— Це не його могила! Не його!


Наступного дня випогодилося, але Вікторія не змогла піти на кладовище: нога, яку вона підвернула, почервоніла й розпухла. Вона міцно забинтувала її і весь день поплигувала на одній нозі від вікна до вікна, так, наче сподівалася, що Сашко (якщо живий) під’їде до будинку на таксі з коричневою валізою в руці або (якщо мертвий) оживе й придибає додому стежкою Білої Пані, щоб нарешті відкрити їй всю правду.

Тепер вона вже не була надміру впевнена в ньому і в глибині душі припускала, що той міг проміняти її на жінку, яка могла народити йому діток (чим більше, тим краще), бо якось чоловік уголос пожалкував, що з’явився на світ чоловіком, а не жінкою, й може «народжувати» лише будинки… Проте навідріз відмовлялася вірити, що він просто залишив її — «наймилішу, найріднішу», просто втік з іншою, не вибачившись, не попрощавшись… Подумала: «Якби він чесно признався, що кохає іншу, я без зайвих слів відірвала б його від серця і відпустила, — і розсміялася: — До іншої? Е, ні! Таких чоловіків, як Сашко, добром не відпускають! Мабуть, він хотів назавше розпрощатися з тією, іншою… Відпровадив її в аеропорт і збирався повернутися додому, до мене, а вона, вгадавши його намір, відмовилася летіти сама. Завимагала, щоб він відвіз її додому, і там убила? Це жахлива, але разом з тим вірогідна версія. Є, правда, один нюанс, який заперечує її: та жінка, з якою його бачила Тетяна, була, судячи з її слів, русявою, не вельми апетитною, одягненою абияк, а ця, що молилася біля могили, — білявою, елегантною, привабливою. Слабкий аргумент, бо за рік (з Сашковими грошима!) непоказна русявка могла змінитися до невпізнання».


«Розчісую косу, розчісую посічені пасма думок, напнуті струни нервів і мрію про ексгумацію, щоб плюнути тобі в обличчя, а її запроторити у в’язницю!»

Потелефонував Химич:

— Я не вірю, що це Сашкова могила, проте, якщо хочеш, можу завтра по обіді піти з тобою…

— Не квапся! — відрізала Вікторія і збрехнула: — Я добилася дозволу на ексгумацію і вже завтра знатиму, хто там насправді похований.


Вночі їй було страшно, й вона, вихиливши майже фужер горілки, дрімала при світлі і уявляла собі, як Сашко обіймає і цілує іншу жінку, як любиться з нею — і стогнала від ненависті до них і жалю до себе: «Від Нового року поводився як баба: то не можу («мабуть, перевтомився»), то не хочу («не знаю, чому»), проте і хотів, і міг, але з іншою! Бізнес продав за безцінь, щоб бути з нею, а я виглядала його, душу собі надривала. Дурна, дурна!»

Лише під ранок отверезіла і загнуздала свою лють («Ще невідомо, де він і що з ним»). Дочекалася дня й пішла на кладовище, щоб, перш ніж телефонувати слідчому, по літерці перебрати прізвище та ім’я небіжчика й сфотографувати загадкове поховання. Сягнула дуба й остовпіла: ні пам’ятника, ні огорожі, а замість могили — порожня яма. Висотує вологу з повітря. Чекає поживи…

«Може, мене?» — подумала Вікторія і зацьковано заобзиралася. Нікого… Лише іржаві, похилені хрести юрмляться під парасолями дерев, замшілі плити порозлягалися серед бур’янів, на пам’ятниках — в потрісканих, схожих на розбиті дзеркальця овалах — напівстерті, посліплені обличчя небіжчиків. Вітерець вужем переповзає з плити на плиту, стирає написи, спиває росу з молодої, соковитої трави. Граки в верховіттях дерев навперейми славлять господиню двору цього… А прямо, за ямою, гробівець, наче дзот під маскпокривалом з дикого винограду. Ідеальне місце для вбивства самотньої жінки, яка натрапила на слід злочину й дошукується правди.

Аж тепер, перед розритою могилою, Вікторія остаточно ввірувала, що ніякого «курйозу» не було, що Сашка таки вбили й «підселили» до доньки, а тепер, забоявшись ексгумації, викопали… Хто? Або білявка в чорному плащі, або Химич, якому вона вчора ляпнула про ексгумацію. А може, й продажний Карп подзвонив комусь, що вона домагається ексгумації. Кому? Вбивці чи вбивцям, на вимогу яких, за великий хабар, впродовж року він не так провадив, як гальмував слідство, і замість того, щоб одразу поїхати сюди, презирливо брязнув: «Ваш пам’ятник нікуди не втече!» Не виключено, що всі вони — лжесестра, лжедруг і лжеслідак — пов’язані між собою. А раз так, значить, і вона, людина, яка бачила могилу Сашка, — їхній спільний ворог, і вони зроблять усе, щоб вона не повернулася у світ живих, не вдарила на сполох, а впала, підкошена пострілом з-за гробівця, прямо в яму…

— Господи! — зойкнула Вікторія і позадкувала до дуба. Прихилилася тремтячою спиною до його твердого, надійного стовбура і вийняла з кишені мобільник. Кого прикликати, якщо не знаєш, хто друг, а хто ворог?

Набрала Тетяну. Долаючи страх, намагаючись перекричати граків, злобно викрешувала слово за словом, щоб той, хто зачаївся за гробівцем, також почув:

1 ... 57 58 59 ... 76
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки» жанру - 💛 Любовні романи:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки"