Читати книгу - "Терези"

Бал виявився звичайною пиятикою. Замок на горі – бутафорським будиночком. Туфелька – кросівкою. А принц…

Лють заповнить її в ту мить по вінця. Вона уздріє у своїй руці шампур. Пальці до болю стиснуть кручене залізо, і крізь них просочиться нагрітий прогірклий жир.

Олеся спочатку не зрозуміє, що сталося.

Орк хекнув, відпустив її, сплеснув руками, заточився і здивовано поглянув на шампур, який стирчав у нього із правого боку, трохи нижче ребер. Відтак спробував витягти його, закричав і сів на колію.

Макс смикнувся, схилив голову набік до піднятого плеча, тоді відмахнувся від чогось і побрів через насип до лісу. Потім вона взнає, що він завалився спати, не діставшись до бази. Просто у лісі біля стежки.

Олеся відчує щиколоткою, як завібрувала рейка…

Орк все-таки витягнув із себе шампур і тепер крутив його, закривавленого, в руках, розглядаючи з усіх боків.

– Там, – вказала вона рукою за поворот колії і закашлялася. Горло перехопила судома.

Орк підвів голову й уважно-уважно подивився на неї знизу вверх. Дивним таким поглядом, несподіваним.

Вона б ніколи не подумала, що наркомани можуть так дивитися. Як столітні старці.

– Печінка… – відповів він їй. – Я б мав померти від печінкової кровотечі. Усі так закінчують.

– Але там… – прохрипіла вона.

Він поглянув уперед, звідки вже явно вчувався звук швидкісного потяга.

– А в мене буде класна смерть! – і вишкірився червоними зубами. – Біжи! Не треба, щоб нас бачили разом.

– Але…

– Бігом! – і харкнув на шпали кров’ю. – Тобі ще треба їх усіх притиснути до нігтя… І не озирайся, бо приб’ю…

Коли Олеся побачила цю дивну криваву посмішку при світлі зірок – мурашки пробігли їй по шкірі. Вона одним рухом наділа кросівку і зірвалася з місця так швидко, наче за нею гналися вовки.

Ось станція. Ось товарняк. Пролізти під низом. Встигнути, поки все не розсипалось на порох. Поки не пробило дванадцяту. Повернутись у світ людей.

Коли вона пролазила під товарняком, оглушливий свист і скрегіт накрили її з головою. Вона не встигла.

Фея змахнула чарівною паличкою, не дочекавшись обіцяної дванадцятої години.

ДТП на колії Стрий – Мукачево – Батьово сталося о 23:32.

Швидкісний потяг Ужгород – Одеса не доїхав до станції Славське всього двісті тридцять метрів.

…Олеся побачила, як водій, залишивши на подвір’ї бус, як і всі на станції, пішов подивитися, що там сталося.

Вона дочекалася його і попросила підвезти поближче до Львова. Одразу попередила, що грошей при собі не має, може вислати потім переказом, якщо дадуть координати. Водій похмуро оглянув її брудний, надірваний у кількох місцях спортивний костюм і спитав, чи вона не боїться сідати в машину до незнайомців опівночі.

Вона розсміялася хрипким надтріснутим голосом і повернулася, щоб піти.

Він довіз її до Стрия, не ставлячи зайвих запитань, не вимагаючи платні й не залишивши своїх координат.

Попри високі тарифи, дав можливість скористатися своїм мобільним. Вона зателефонувала Лешеку на домашній і попросила забрати її зі Стрия.

Дома вона все йому розповіла. Тільки йому, своєму найближчому другові. Більше нікому. Майже все.

Він ледве не вбив Макса, коли того відпустили із сізо.

А про неї в міліції так ніхто й словом не обмовився. І вона провалилася в сірі дні і чорні ночі на довгий рік.

…Олеся відчинила скляні двері.

То хто вбив мого сина, Олександро?

Можливо, я. Точно не скажу. Не пам’ятаю точно. Але я так розлютилася, що могла б розірвати його на шматки.

Вона сказала шефові правду, хоча була певна, що не слід цього робити. Ступила вперед з краю урвища – і опинилася на твердій землі. Роззирнулася і побачила довкола звичайнісінький ліс, а під ногами – колію, яка вела до її міста. І жодних орків довкола.

Урвище існувало тільки в її голові.

Вона збрехала і подивилася на чоловіка навпроти.

Його погляд блукав удалині, наче її слова вже не мали для нього ніякого значення.

…За мить до удару на її кисть ляже рука Макса. І стиснеться довкола неї та крученого металу. І відпустить, коли шампур опиниться в тілі Орка.

Вона нікому про це не розповість.

Бо досі не знає, хто керував шампуром у тій останній Орковій битві.

Чи вони з Максом об’єднали свої зусилля? Чи він взяв цю роль на себе, а її рука лише безвільно лежала в його руці?

Чи вона сама це зробила? Вдарила свого ворога з останніх сил?

А Макс лише пробував її зупинити. За мить до удару.

Щоб дати їй можливість жити далі. Щоб вона дала йому шанс її врятувати. Бо для чого ж тоді потрібні принци?..

– До вас відвідувач.

Макс повернувся на спину.

Вона зайшла легко, як завжди, шлейф її парфумів одразу розтікся по палаті, легкий макіяж додавав довершеності образу, хоча в цю хвилину у її погляді прозирали стурбованість і острах.

– Як ти? Усе нормально? Нічого не болить? – торкнулася губами чола, як робила завжди у дитинстві.

– Привіт, мам. Я живий, як бачиш. А ти як долетіла?

– Ой, і не питай.

Вона сіла на краю його ліжка, в накинутому поверх сонячної туніки халаті, й почала розповідати. Він зручніше вмостився на подушках, намагаючись лягти так, щоб вона не помітила, що і де йому болить.

Вона зовсім не змінилася. Розповідала про Грецію, про роботу прибиральниці так, наче то була найлегша і найулюбленіша робота на світі, згадувала про їхнє життя тут, відтак затнулася, ковтнула повітря…

– Щось не так у тій справі? – спитала його мама, а острах та стурбованість удесятерились у її погляді. – Це тому ти опинився тут?

Максим відчув, як загупало серце. Зрозумів, що не має права відвести погляд, але сказати правду теж не може. За мамою стояв тато, і хтозна, куди могла їх завести любов до єдиного сина. Любов – вона така…

– Ну, мам, я ж не маленький, дозволь я сам розберуся з цим, добре? Ти краще про море розкажи. Яке там з них найгарніше?

Мама мить сиділа, не рухаючись і не зводячи з нього задивованих очей. А тоді…

– А ти змінився, Максимко, – вона