Читати книгу - "Терези"

– Я б тебе впізнав, не хвилюйся.

– Знаєш, чому я поїхала? Тато сказав, що мого листа ти так і не прочитав.

Максим напружився.

– Він у нас слідчий, ти ж знаєш, нічого не проґавить… – слабко усміхнулася мама, гладячи його по руці. – А тепер думаю, може, й добре, що не прочитав… Гроші – то таке, другорядне. У нас із татом усе йшло до розлучення, ми навіть заяву збиралися подати, аж тут… твоя справа, слідство, ми все відклали, а тоді… підвернулася робота для мене і я вирішила – це краще наразі, аніж розлучення. Ще його на тебе вішати, тобі й так було несолодко.

Він відкрив рота від здивування. Всяке передумав, але не це!

– Та найголовніше… це для мене тоді було найголовніше – щоб ти навчився давати собі раду з життям сам, без мене. От чого я хотіла! Щоб ти сам приймав рішення, навіть помилкові, сам брав відповідальність за своє життя, не озираючись на нас.

Я дуже тебе любила і люблю, але ти ніяк не хотів дорослішати, тобі було так добре в тому світі, який я для тебе створила, відгородивши від неприємностей, а я… якоїсь миті я зрозуміла, що не можу і не хочу відпускати тебе, і сказала собі: все, якщо не зараз, то ніколи – і поїхала, хоча мені було дуже важко без тебе… без вас.

Сльоза забриніла у неї в голосі й зблиснула на віях. Максим геть розгубився від того всього.

– І бачу – я не помилилася! – мама насилу опанувала себе й посміхнулася вже веселіше. – Ти став зовсім дорослим.

– А тато? – ще більш розгублено спитав хлопець.

– Тато? – В очах з’явилися грайливі вогники. – Тато пообіцяв мені завтра кіно, якщо з тобою все буде добре. Каже, що мені сподобається. Побачимо. Можливо, все тільки починається, хтозна?..

Максим зачудовано дивився на маму, впізнаючи кожен штрих її чітко збереженого в пам’яті образу, червневе сонце радісно заглядало у лікарняні вікна, все, що було, відсунулося кудись далеко, а те, що буде, ховалося попереду за горизонтами.

Він чекав на неї…

Фірма «Конвалія» жила своїм життям. Олеся зупинилася посеред двору і роззирнулась. Як мало часу минуло, відколи вона була тут востаннє, а здається – півжиття.

Співробітники здебільшого минали її, дехто вітався і завмирав зачудовано, але більшість її не впізнавало.

Вона пройшла на склад і одразу попрямувала до холодильника.

– Ей, дєвушка, я тут і… Нічого собі? Олесю, ти? Підстриглася і взагалі…

Зорян аж підвівся у своїй будці змінного. Вона хитнула головою і пішла далі.

Їй потрібно було попрощатись і попросити прощення, не на могилу ж іти для цього, погано уявляла Лешека там, хотіла відчути, яким він був в останні миті свого життя, бо мертвим їй не судилося його побачити.

– Ти був тоді на зміні, Зоряне? – не обертаючись, спитала Олеся, відчувши, що той стоїть за спиною.

– Так.

– Яким він тобі видався?

– Піднесеним, багато жартував, ми не повірили, коли побачили його… тут.

– Що могло статися?

– Навіть не уявляю. Ми тоді повечеряли, все було нормально, обговорювали Євро і понеділковий матч Нідерланди-Італія, хотіли знати, хто б на кого поставив…

– І на кого поставив би Лешек?

– Та він тоді вийшов, по телефону поговорити, чи що?

– Він комусь подзвонив чи йому хтось?

– Ну, ти вже хочеш, щоб я…

– Зосередься, Зоряне, згадай.

– Ну, не знаю, здається йому, а це має значення?

– Може, має… Як думаєш, чому він це зробив, Зоряне?

– Не знаю. Може, неподілене кохання?..

– Може…

– Ти тут довго не стій, замерзнеш.

– Довго не буду…

І Олеся залишилася сама в холодильному приміщенні три на чотири, прощаючись із тими, хто назавжди лишився у її душі.

Вона не уявляла собі, що буде далі, але в тиші, яка прийшла на зміну баталіям, раптом зазвучала улюблена мелодія, запрошуючи із собою в далекі гори.

І чомусь від цієї мелодії стискалося серце, а сльози текли і текли по щоках…

– Пробачте, – прошепотіла вона самими губами. – І я пробачаю вам…

Лешек посміхнувся і кивнув. Орк пильно глянув на неї, розвернувся і попрямував своєю колією до невидимих їй світів…

Коли Олеся вийшла зі складу, сльози завадили їй орієнтуватися у просторі і вона мало не налетіла на власника фірми, який стояв на її шляху, мов укопаний. Він похмуро почекав, поки вона вибачиться, і показав їй товстий записник, розгорнувши його в тому місці, де була золотава закладка.

Довгу хвилину він так і стояв перед нею. Олеся витерла сльози і теж мовчки дивилася на нього.

Посеред фірми, на здивування усім працівникам. Шеф і його трохи пришелепувата працівниця…

У записнику було виведено каліграфічним почерком всього одне ім’я з великим знаком оклику поруч… Він обіцяв, що допоможе їй, недбалій вбивці свого сина. І виконав обіцянку.

Врешті Олеся кивнула – і він закрив записника.

– Вона сказала мені… – їй знову зсудомило горло, як завжди, коли вона хвилювалася, – що залишить нас у спокої.

Олександр Вадимович Кондур скривився, наче йому болів зуб. Відтак, не прощаючись, попростував у напрямку свого будинку.

Олеся пішла у протилежному напрямку.

Вона й не сумнівалася, що він здогадається, хто заварив цю кашу…

Десять хвилин тому юрист отримав завізовані ним заяви про звільнення за власним бажанням трьох його працівників. Олександр не бачився з ними, не говорив і не збирався цього робити. Просто наказав підняти їхні заяви і пустити в хід.

А побачивши через вікно, як його непримітна колись працівниця виходить зі складу, взяв записник і спустився до неї. Сам.

Тепер вона виглядала не просто шикарно. Вона виглядала переможницею.

Він і не сумнівався, що вона дасть собі раду зі своїми ворогами. А от він, здається, вже програв.

І як звільнити своє серце від обтяжливих почуттів – не знав. Куди на нього скаржитися і кому писати заяви?..

Прийшов у порожній дім, обійшов його, прислухався до тиші й дістав мобілку.

– Хочу до вас… Угу, трохи підлагодити свій мотор… Так, все як завжди, ваші крапельниці й мертвого на ноги поставлять… Ні, у мене все гаразд, просто попереду осінь, треба готуватися до великих продажів, профілактика мені не завадить… Тоді домовилися, завтра буду…

На шляху їй трапилась аптека. Зайшла інстинктивно, не маючи на меті нічого придбати, просто так. Як у дитинстві.

І спогади ожили. Усі ці різнобарвні,