Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 83"

— Цей папір віддасте докторові Метьюзу, гаразд? — хутко мовив офіцер.

Сержант підвівся.

— Отже, ви не переведете мене в іншу зону?

— Ні, зараз ні. Я передумав. Нехай Метьюз вирішує.

— Ну, тоді я вже сам вирішив, — сказав юнак. — За кілька хвилин я вийду з табору. У мене перепустка. Дуже дякую, сер, що витратили на мене стільки свого дорогоцінного часу.

— Послухайте, сержанте, не беріть усе це надто близько до серця. Нікуди вам не треба виходити. Ніхто не збирається вас чіпати.

— Це правда. Бо ніхто не вірить мені. На все добре, сер.

Сержант відчинив двері й вийшов. Двері зачинились, і офіцер лишився сам. Хвилинку він стояв, дивлячись на двері. Потім зітхнув і провів руками по обличчю. 3адзвонив телефон. Офіцер механічно підняв трубку.

— А, вітаю, докторе. Я сам хотів вам зателефонувати. — Пауза. — Так, я збирався послати його до вас. Подивіться, що з ним. Чи це нормально?.. Якщо ви так думаєте, докторе. Мабуть, йому треба відпочити, і добре. У бідного хлопця якісь чудні химери. Так, так. Ганьба, звичайно. Але що вдієш — шістнадцять років війни даються взнаки.

Голос у трубці щось продзижчав. у відповідь. Офіцеи слухав і притакував, киваючи головою.

— Одну хвилинку, я запишу. — Він почав шукати свою авторучку. — Зачекайте трошки. Завжди отак покладеш десь… — Мацнув по кишені. — Ось тільки-но тут була… Я зараз.

Він відклав трубку й став перебирати речі на столі, висувати всі шухляди. Знову обмацав нагрудну кишеню. І раптом скам’янів. Тоді повільно засунув руку в кишеню й ще раз перевірив. Нарешті двома пальцями видобув з дна кишені купку якоїсь речовини.

Висипавши її на вимочку в себе на столі, він побачив, що ще жовтувато-руда іржа.

З хвилину офіцер тупо вдивлявся в цю потерть. Потім кинувся до телефону.

— Метьюз, — сказав він, — негайно покладіть трубку!

Коли телефон клацнув, офіцер набрав інший номер.

— Алло, вартовий пост! Зараз повз вас пройде один чоловік, ви знаєте його, це сержант Голліс. Зупиніть його, застреліть, убийте, коли треба! Ні про що не розпитуйте, вбийте сучого сина, чуєте? Це ваш начальник говорить. Так, убийте його, чуєте?

— Але, пробачте… — почав розгублений голос на тому кінці. — Я не можу, просто не можу!..

— Якого біса “не можу”! Що це значить?

— Тому що… — Голос урвався.

Чути було, як вартовий десь там за милю хекає в трубку.

Офіцер шарпнув телефон.

— Слухайте мене, слухайте. Тримайте зброю напоготові!

— Я нікого не можу застрелити, — пробурмотів вартовий.

Офіцер знесилено сів у крісло і, заплющивши очі, з півхвилини відсапувався.

Десь там зараз — йому не треба ні самому бачити, ані чути чиїхось свідчень — ангари розсипалися на м’яку руду іржу, літаки ставали буруватим порохом, що його розвіює вітер, а танки повільно осідали у розжарений гудрон шляхів, тонули, мов динозаври (так він їх назвав, здається) в доісторичних асфальтових болотах. Ваговози розпадалися в коричнюватих омахах диму, шофери вискакували на дорогу, і тільки самі шини все котилися вдалину.

— Сер… — озвався вартовий, що десь там бачив усе це в живі очі. — О боже!

— Слухайте, слухайте мене! — закричав офіцер. — Біжіть за ним, зловіть його, задушіть голіруч, лупіть кулаками, переламайте йому ребра, скрутіть в’язи, що завгодно, аби лиш схопити його! Я зараз у вас буду!

Він кинув трубку.

Інстинктивним рухом він шарпонув нижню шухляду стола, де лежав його пістолет. У новенькій шкіряній кобурі було повно червонястої іржі. Офіцер вилаявся і вискочив із-за столу.

Підбігаючи до дверей, він схопив стільця. “Дерево, — промайнула думка. — Добре старе дерево, добрий старий клен”. Він гепнув ним об стіну, раз і другий, поки не розсадив його. Потім ухопив одну з ніжок і міцно затис у кулаці. Лице йому побагровіло, рот був широко відкритий, ніздрі роздимались із свистом. Він ударив себе по долоні тією ніжкою, пробуючи її на міцність.

— Нічого, згодиться, хай йому чорт! — вигукнув він.

Дико закричавши, він вибіг з кімнати і хряснув за собою дверима.

Переклад з англійської.

І чого це в пам’яті зринули раптом давні вірші? Відповіді він і сам не знав, але зринули:

Уявіть собі, уявіть

ще й ще раз,

Що дроти, які висять на чорних

стовпах,

Кожнісінької ночі вбирали в себе

Мільярдні потоки

слів людських

І зберегли для себе їх зміст

і значення…

Він затнувся. Як там далі?

Вісімдесятилітній дід сидів сам-один у порожній кімнаті, в порожньому будинку, на безлюдній вулиці безлюдного міста на безлюдній планеті Марс. Він сидів, як сидів останні шістдесят років, — сидів і чекав.

На столі перед ним стояв телефон. Телефон, який давним-давно не дзвонив. І ось телефон затріпотів, таємно готуючись до чогось.

Ніздрі в старого роздулись. Очі широко розплющились.

Телефон задеренчав тихо, майже беззвучно.

Старий нахилився і втупився в апарат нестямними очима.

Телефон задзвонив.

Старлй підхопився, відскочив від телефону, стілець полетів на’ підлоту. І тоді старий закричав, закричав, зібравши всі сили:

— Ні!

Телефон задзвонив знову.

— Ні-і-і!

Старий хотів був простягти руку до трубки, простягнув — і збив апарат зі столу. Телефон упав на підлогу саме тієї секунди, коли задзвонив утретє.

— Ні, ні… о ні… — повторив старий тихенько, притискаючи руки до грудей, похитуючи головою, а телефон лежав біля його ніг. — Цього не може бути… Не може бути…

Бо, що не кажи, він був сам-один у кімнаті, в порожньому будинку, в безлюдному місті на планеті Марс, де серед живих не лишилося нікого, тільки він один, король пустельних гір…

І все-таки…

— Бартон!..

Хтось кликав його на прізвище.

Ні, вчулося. Просто щось тріщало в трубці.

“Бартон? — подумав він. — Ага, так… адже це я!..” Старий так давно не чув свого імені, що зовсім його забув. Він не належав до тих, хто здатен розмовляти сам із собою. Він ніколи…

— Бартон! — долетів голос здалеку, за мільярд миль.

Старий почекав, серце відміряло ще три удари, потім сказав:

— Бартон слухає…

— Ну, ну, — озвався голос, який тепер наблизився до мільйона миль. — Знаєш, хто з тобою розмовляє?

— Хай йому чорт, — заявив старий. — Перший дзвінок за півжиття, а ви із своїми жартами…

— Перепрошую. Це я, звичайно, даремно. Певна річ, не міг же ти впізнати свій власний голос. Власний голос ніхто не впізнає. Ми ж бо самі чуємо його