Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87"

— Не подобається?

— Не в тім річ, подобається воно мені чи ні. До речі, якщо вже про мої погляди, — не бачу ніякої різниці між тим, щоб спалити людину чи підсмажити і з’їсти. Нічим ви не кращі від людожерів.

— І ми погані, і людожери погані… Всі земляни вам не до вподоби?

— Всі. Причин багато. Ви, земляни, дуже різні, але…

— Що “але”? Летіть собі далі за вітром, якщо не до вподоби!

— Не можна. На це є причина. Летіти не можна, втручатись не можна. Річ у тім, що історія розвитку зумовила особливості кожного, і якщо вони збігаються з магістральним шляхом Розуму, то є корисними, якщо ні — все одно відімруть. А розумні — справді розумні — можуть і повинні співробітничати в пізнанні, в освоєнні та перебудові Всесвіту. Переконав?

— Не знаю. Треба подумати.

— Думайте. Я вас залишу поки що. До завтра. До головної розмови. Я розповім вам, для чого ми на Землі, чого бажаємо й до чого прагнемо. Може, й домовимось. Відпочивайте. І ще… Тут коридор є, у ньому двері. Без замків і відчиняються дуже просто. За ними — інші світи. Виходити не варто, все може трапитись. Але подивитися раджу, якщо сміливості стане. Там дуже різні світи. Раптом щось припаде до смаку.

Знову “страх порадником не може бути…” Схоже, що він знайшов у мені слабину й користується цим — примітивно, але дієво. Даремно. Хто ж відмовиться подивитись інші світи? Але головне не це. “Домовимось…” Про що? Якийсь із цих світів має припасти мені до смаку. Навіщо?

Я попрямував до дверей, але зупинився, бо побачив масивний стіл, а на ньому — шахівницю з фігурами, майстерно зробленими із золота й срібла. Крісло було лише одне — перед срібними. Я сів, посунув пішака вперед. І відразу у відповідь рушив золотий. Отакої! Я пішов конем, на що золоті фігури відповіли ходом слона. Програв я майже зразу. А гравцем я вважався непоганим! Про все забувши, сердито розставив фігури знову. Цього разу гру почали золоті. Програв я ще швидше. Чортівня якась! Може, срібні тут взагалі не виграють? Хитро всміхнувшись, я переставив фігури. І програв знову. Спересердя плюнувши, вдарив по столу ногою. Про щось подібне я читав у легендах про лицарів Круглого стола часів короля Артура. Один з його улюбленців — Парсіфаль, здається, — теж грав у шахи невідомо з ким у таємничому замку Карбонек. Але ж це було давно, та й чи було взагалі? А в наш освічений вік… Ще одна загадка, хоч і дрібна. Час дивитись невідомі світи.

Ось і коридор. Мертве молочне світло, яке він чомусь називав денним, хоч на денне воно схоже не більше, ніж мул на коня. Чи він інакше бачить?

Довгий коридор, багато дверей. Кожні двері іншого кольору, і на кожних тьмяним сріблом накреслено якісь знаки, літери чи цифри.

Що, наприклад, за жовтими? Жовто-сірий пісок, сіро-жовте небо. Пустеля, бархани, безлисті брунатні кущі, монотонний посвист вітру, сіруватий серпанок. Цей світ можеш забрати собі.

Ясно-червоні двері. За ними сельва, тропічний праліс. Тільки кольори інші. Рослинність сяє всіма відтінками червоного кольору — від перлисто-рожевого до вогненно-гарячого. Дерева, ліани, очерети по берегах малахітових озер. На обрії — гірський хребет, вулкани курять сизим димом, тече вогненна лава, на густо-волошковому небі — сліпуче біле сонце, а поряд — блакитне. Гейзери розсипаються алмазним пилом, веселки — одна, друга, третя… На березі найближчої водойми сидять величезні, мов слони, жаби, вилискуючи ліловими й мідними барвами. Крізь червоний ліс до берега хтось торував собі дорогу — тріщали, ламались дерева. О господи! І в страшному сні не побачиш таку химеру! Рогата ящірка з гострим гребенем на хребті в лісі, як у траві. В повітрі — птахи не птахи, метелики не метелики, слюдою вилискують крила, а там, у безмежній височині — літаючий змій з гривастою головою і міцними пазуристими лапами. Веселенький світ, яскравий. Не мій. Колір дверей пов’язаний з тим, що за ними. Не прямо, звісно. Натяк.

Що можуть обіцяти ці, блакитні? Прочинив — і мимоволі сахнувся. За дверима стояла вода. Ні землі, ні неба— рівний зріз води, немов кришталева стіна, а там водорості, риби плавають, медузи. Зверху пробивалося сонячне проміння, донизу вода швидко темніла, і скелі, що піднімалися з далекого дна, були ледь помітними.

Скільки дверей, стільки світів! За темно-зеленими — похмурий ліс, бурелом у тумані, сіруватий мох і золотистий лишайник на корі, гриби, буйна папороть, трухляві пеньки.

За чорними — безмежна снігова рівнина; чорним тут було небо, глибоке і всіяне зорями. Світ правічної ночі… Зорі віддзеркалювалися на снігу кольоровими вогниками, їх сяйво відбивалося в крижаних горах, а на рівнині тяглися до неба величезні сріблясті квіти…

Ще одні двері, фіалкового кольору, немов самі розчахнулися мені назустріч. За ними була Земля. Земля? Лагідним і прекрасним був цей світ з ласкавим, зовсім земним сонцем, що сідало в світле лазурне море. Лани, озера, гаї — все, як на Землі, тільки… краще. Так буває лише в казковому сні. “Де заспокоїться душа твоя? Там, де ти був до народження…” Я вже був тут?

Тиха річка неквапливо несла свої води, кришталеве плесо затоки було вкрите листям водяних лілій і великих рожевих квітів, схожих на лотоси. Сади Альгамбри, мавританська казка… Земля. Але де на Землі лілії ростуть поряд з лотосами, де є куточок, залитий таким тихим щастям?

Співали птахи, проводжали сонце. Я ступив за поріг. Я пам’ятав, що ці двері впускають лише туди. Дарма. Знайду дорогу, а як ні — мене знайдуть. Не для того ж звали, щоб забути в раю? Вдихнув на повні груди, сів на шовкову траву, прихилився спиною до стовбура товстого дерева і незчувся, як заснув. Прокинувся раптово, наче від поштовху.

Малюнок сузір’їв над головою був чужим, і три місяці сяяли на небі. Виходить, не Земля. Шкода. Біля мене стояв господар замку і усміхався:

— Нам уже час.

Не хотілося повертатись. Так гарно дихалося тут. Мимохідь зірвав з куща ягоду. За формою і смаком — суниця, за розмірами — яблуко. Далі висіли інші плоди — золотаві, бурштинові, рожеві, зелені… Я нічого ще тут не бачив, а вже пора назад. У коридор ми потрапили без затримки — ще б пак, разом з господарем.

Знову сиділи за столом, і крізь прозору стелю мерехтіли зірки, і вогники свічок (добре, що не “денне світло”) відбивалися на келихах з рубіновим вином. Пили. Мовчали.