Читати книгу - "Дожити до весни"

Цю несправедливість не можна було ні осягнути дитячим розумом, ні пояснити, ні тим паче виправити. Її можна було тільки відчути. І те відчуття вперше переповнило серце маленької дівчинки болем.

– Не засмучуйся так, – погладила її по голові бабуся Марія. – У неділю ми повеземо дітей зі школи до Ковеля і тебе візьмемо. Туди приїхав цирк, а в ньому виступають різні звірі: і ведмеді, і поні, і мавпочки…

– І вовчики? – перепитала з надією.

– Не знаю… – невпевнено промовила бабуся.

– Ні, вовки в цирку ніколи не виступають, – втрутився Лука.

– Чому? Ведмеді ж виступають…

– Чому-чому… Бо такі вже вони: скоріше помруть, аніж за шматок м’яса служити будуть, – пояснив Лука. – Вовк понад усе любить волю.

Хата зустріла такою тишею, ніби хтось заглушив усі звуки на землі. Це абсолютне мовчання якийсь час тиснуло на барабанні перетинки, а потім саме почало породжувати тремтливий протяжний і ледь-ледь вловимий однотонний звук. Здавалося, він виникає десь усередині голови та вібрує у вушних проходах. До цього також доведеться звикати. Зрештою, хіба не тиші та спокою ти, жінко, прагнула, коли добиралася сюди?

Вона приїхала у Староліси два з половиною місяці тому, в середині вересня. Голова сільради, ставна смаглява молодиця з густими чорними кущистими бровами, у бежевому светрі в облипку та розстебнутому «леопардовому» піджаку, поглянула на неї, як на причинну. Пані хоче купити стару хату? То не проблема – у селі десятків два порожніх, є навіть безхозні. Одні господарі розлетілися світами й невідомо, чи згадають колись про рідні пенати, інші перебралися до засвітів і вже напевно ніколи не повернуться.

– То ви до нас назовсім чи як?

– Чи як, – відповіла ухильно.

– А-а-а, – розчаровано протягла молодиця. – Бо якби назовсім, якби надумали тут у нас осісти та ще й чимось корисним зайнятися, фермерством чи якимось підприємництвом, відкрили б, скажімо, майстерню із лозоплетіння, бо чого-чого, а лози в нас вистачає, чи швацьку справу розпочали, то ми б вам і безоплатно житло надали, а там, дивись, і свій будинок збудувати можна. А так…

Голова, яку в селі вперто називали старостою, вочевидь, агітувала прибулу заповнити одну з тих ніш, які тут давно спорожніли. Анабель добре знала, що колись у Старолісах були і швацька майстерня, і цех народних промислів, що належав лісгоспу, а в ньому з лози не тільки кошики плели. Мусила розчарувати сільську правительку: вона не по тому.

Оглянула всі порожні хати й вибрала ту, що була один в один такою, як її рідна, що стояла колись на хуторі. Сіни, кухня, світлиця та ванькирчик30 – таке саме планування і розташування. Обидва будинки, здається, навіть ті самі майстри й того самого року зводили. У цьому мешкала її однокласниця Оксана Троць. Сусіди розповіли, що подалася Ксенька з дітьми аж до Америки, разом з іншими «віруючими» – коли у дев’яностих роках відкрили кордони, багато протестантів, яких за радянської влади особливо притискали, вирушили шукати щастя за океаном, де компактно жили їхні громади. Відтоді хата й стоїть пусткою.

Купила Анабель свій дерев’яний «палацик» – смішно сказати! – за ціною меблевої стінки. Вочевидь, ринок старої нерухомості в селі завмер на позначці «зеро» та не збирався зрушуватися з місця. Знову і, здається, навіть іще більше здивувала сільську керівницю, коли повідомила, що житиме не тут, хоче перенести своє придбання в інше місце – на колишній хутір під лісом. Де в селі можна знайти майстрів, які б це зробили?

– Пошукайте у Польщі або в Німеччині, чи в Італії, чи в Іспанії, – гірко всміхнулася голова сільради. – Що? Далеко? Ні, шановна, це ще не далеко. Он чули, де ваша однокласниця прижилася? В Америці. А дехто опинився в Австралії та навіть в Африці. Де тільки наших поліщуків тепер немає! Де потрібні роботящі руки – там і вони. Але не переймайтеся, знайдемо і в наших краях дві пари майстровитих рук для ваших княжих хоромів. У Гайовому є дід Іван Лесь із сином Петром. Так би мовити, останні з могікан. А ви чого ж так близенько до лісу бажаєте оселитися? Легені, може, слабі? Лікарі сосниною порадили дихати? Приїжджав до нас влітку один такий хворий, казав, наш ліс помічніший за курорти заграничні. І головне, грошей великих не треба.

А була ще інша історія. Прибула до нас навесні на фурманці молода пара з двома дітьми. Подружжя чемне таке, ввічливе, інтелігентне, але ніби із сімнадцятого чи вісімнадцятого століття на машині часу телепортувалося: у полотняному одязі, в солом’яних брилях, із довгим волоссям – що вона, що він. Змайстрували собі таку-сяку халабуду біля Лосиного урочища – з дерева, соломи та глини, відгородили її від лісу високим парканом із загострених палиць і оголосили це їхньою приватною територією, екопоселенням, у якому вони мають намір прожити решту свого життя. Мовляв, набридли міські джунглі із залізобетонними коробками, хімічна їжа, асфальт, машини та всі інші блага цивілізації.