Читати книгу - "Риб’яча кров"

здавалося, що ми з Петром — двоє потерпілих від кораблетрощі, яких ніхто не чує, не бачить і не шукає. Я потягнулася до пляшки вина, що стояла біля ліжка. Розірваний конверт від педагогічного факультету у Будєйовіце лежав на покривалі перед нами. У листі мені повідомляли дату реєстрації. Ми випили за це зі склянок з-під гірчиці, більше нічого в Петровій кухні не знайшлося. Я знову поглянула на конверт. На адресу батьків, надруковану на машинці. За півтора роки ця адреса вже не існуватиме. Так само, як і сільська початкова школа, в якій я хотіла працювати. Я думала про Анну й Хозе. І про Оліну. Усе ніби розвалювалося, усі кудись зникали.

Із коридору почулося, як хтось стукає у двері. Петр зліз із ліжка й на голе тіло натягнув джинси, скачучи на одній нозі, а я хихотіла, укрившись периною по саме підборіддя. Через відчинене вікно знадвору дихало літо, хвилі теплого повітря ворушили фіранки, за якими виднілося небо й поле, освітлене сонцем. Я підняла покривало, що прилипало до мого тіла. Дві темні шафи в протилежному кутку кімнати мали важкі ковані ключі. Я міркувала над тим, скільки їм років — сімдесят п’ять чи сто, і уявляла собі покійну бабусю Петра, яка складала в них накрохмалені цупкі простирадла. Від неї залишилося трохи білизни з Дамаску із вручну обшитими петельками. Двері трохи відчинилися.

— Гано, вдягнися, прийшов пан Бертак. Він хоче щось надрукувати на машинці.

Я натягнула футболку через голову й вдягнула штани. Кахлі на підлозі в коридорі приємно охолоджували босі ноги. Із кухні долинав трохи знервований голос пана Бертака. Вони з Петром сиділи біля столу. Під сніжно-білим волоссям пана Бертака, на червоному обпеченому лобі, блищав піт. Його статна постать схилилася над столом. Від старості, від утоми. Петр приніс із комори чорний футляр. Я вийняла з нього друкарську машинку й поставила її на кухонний стіл. Не роздумуючи, я взяла два чисті аркуші паперу, поклала між них копіювальний папір й вставила їх у каретку. Я сіла на високу подушку й чекала, що ж ми писатимемо.

— Вони заборонили хоронити на кладовищі, де поховані мої батьки й батьки моїх батьків.

Пан Бертак хитав головою й дивився то на Петра, то на мене.

— Там лежить і моя дружина. Уже п’ятий рік.

Хата Бертака мала номер вісім. Донька вийшла заміж у місто. Квіткові клумби під вікном заростали травою, на паркані відлущувалася фарба.

— Я теж хочу бути там похований. Разом зі своїми.

Петр поклав мені руку на плече. Я випрямилася, задивилася на свої пальці, розчепірені на клавішах, і вдихнула.

— То ми можемо сформулювати це, наприклад, отак, пане Бертаку: «Я прошу про виняток із заборони поховань на кладовищі при церкві св. Прокопа…».

Сусід напружився, хитнув на знак згоди, і Петр докинув іще кілька слів, тож ми всі втрьох складали речення за реченням у цю дивну скриньку. Машинка роздзеленчалася, літери, надруковані на папері, згромаджувалися одна по одній, допоки не стали чималеньким абзацом. Подвійний пробіл. Йозеф Бертак. Адреса, дата народження. Я витягла аркуш із машинки. Пан Бертак тримав лист у руках і читав. Спочатку вголос, а потім лише бубонів собі під ніс. Він розмашисто підписав лист важкою, затверділою рукою.

— Оригінал одішліть в «Енергоінвест», дядьку, а копію — у місцевий комітет, — сказав Петр.

Ми від воріт дивилися, як він переходив площу. Уже трохи зігнутий, руки звисали вздовж тіла, фронтон його хати з двома нішами й роком будівництва на фасаді світився на площі, ніби бліде обличчя, сповнене страху.

Я стояла у ванній і набирала шлангом із крана воду до старої пралки. Я вкладала в неї зверху постільну білизну від бабусі Петра. Колись це мало бути приданим для доньки, але в неї не було жодної, не було й онуки, тільки батько й син, зрештою, залишилися в хаті, яка тепер продана за смішну вигадану ціну й приречена на знесення.

Після великого прання я сіла в автівку Петра, аби він відвіз мене додому. Із розбитої дороги за селом ми повернули праворуч на нову широку дорогу з новим асфальтовим покриттям. Ліворуч — нова огорожа, а за нею — величезна площа будівництва. Усе змінилося за кілька років. Перед нами ліворуч на пагорбі вигулькнув костел святого Прокопа. Ми мали повернути в інший бік, на вузьку місцеву дорогу, що привела б нас додому, але Петр раптом зупинився й показав на костел.

— Ходімо подивимося? Там поховані мої дідусь і бабуся.

— Родичі мого тата теж.

— Я знаю.

— Звідки ти знаєш?

— Від дядька Бертака.

Ми повільно піднімалися на гору. Мені спало на думку, що коли подорожній бачить на горизонті костел і піднімається до нього, він очікує, що побачить перед собою село. Хати, площу з пивницею, пожежну станцію чи стару кузню. Коли ж ми підійшли до самого костелу, то побачили перед собою хаос.

— Ось це й називається соціалістичний реалізм, — сказала я собі.

Від села лишилося кілька останніх будівель, у яких уже не