Читати книгу - "Зорчина пісня"

— Правильно! — загукали дівчатка, перебиваючи одна одну. — Наталка просто базікало, а Сашко справедливий! Він не лише Зорці допомагає, він усім допомагає!

Віра Іванівна зняла окуляри і, покусуючи дужку, кілька хвилин дивилася уважно на бундючно надуту Наталку. Потім обернулася до дівчат.

— Заспокойтесь. Я рада, що ви з повагою ставитеся до Саші. Ну, а хто тепер так само тепло скаже про Наталю?

Дівчатка сиділи мовчки, опустивши очі на плетиво.

— Я чекаю...

— Наталя вродлива, — несміливо обізвалась нарешті Ніна Лапіна.

— І лише? Малувато, мабуть, для... людини, — з жалем сказала Віра Іванівна й обернулася до Наталі.

Раптом староста закрила лице руками й вибігла з піонерської, мало не збивши в дверях Рахію.

— Ой-бой! Що таке? — скрикнула Рахія, сторонячись. — Чому Наталя плаче?

— То нічого, — сказала Маря, — то хороші сльози...

Минуло вже два тижні відтоді, як веселий візник привіз гречану крупу. Зорка й Галка щодня, тільки-но сигналило, з надією бігли в їдальню, та довгожданою гречаною кашею навіть не пахло.

Дівчатка губилися в здогадках, але про своє знайомство з новою куховаркою не розповідали нікому. Раз Щука просила мовчати, та ще й хліба дала за це, значить, треба мовчати.

Нарешті Галці терпець урвався. Перед вечерею, коли Віра Іванівна й Маря пішли в колгосп здавати нові шкарпетки, вона покликала Зорку з піонерської кімнати в коридор.

— Гайда на кухню... Може, Щука гречану кашу варить?

— А коли ні?

— Тоді запитаємо. Чому вона зволікає? Мені ця каша щоночі сниться.

Двері на кухню були навстіж розчинені, і з них шугала пара. Щука стояла біля столу й великим товкачем товкла варену картоплю в каструлі. Біля плити в дерев'яному кориті плавали оселедці.

Дівчатка перезирнулися. Виходить, на вечерю знову пюре з оселедцем, а де ж каша гречана?

Загледівши на порозі дівчаток, Щука вишкірила дрібні зуби, що стирчали вперед.

— Ох, лишенько мені, сирітоньки, провідати прийшли?

— Ага, — сказала Зорка, виступаючи з-за Галчиної спини. — Ми про гречку хотіли запитати.

— Про яку таку гречку?

— Як про яку? — перепитала Зорка й, озирнувшися на Галку, засміялася. Таким безглуздим видалося їй Щучине запитання.

— Звичайну, — мовила Галка, — яку тоді в мішку привезли.

Щука відійшла од столу, виглянула з кухні, пересвідчуючись, чи нікого немає поблизу, потім відчинила шафочку над столом, дістала звідти два шматки хліба й простягнула дівчаткам.

— Їжте, любі, їжте! Будьте розумненькі, я вас не залишу.

— Спасибі! — зраділа Галка й потяглася до хліба, але Щука швидко відсмикнула руку й заховала хліб за спину. І хоча її рот усміхався, очі лишалися холодні, насторожені.

— На самому спасибі, люба, сьогодні далеко не заїдеш. Хіба ти забула, що гречка в юшці була. Призабула? Ой-ой. Негарно на мене зводити наклеп.

— Коли це було? — все ще нічого не розуміючи, запитала Зорка і вмовкла. Пригадала, що днями справді в юшці плавали зернятка гречки, але ж тої гречки був мішок... цілий мішок!

Щука перестала всміхатися.

— Що, забули? Пригадайте. Для вас же краще буде, дійшло?

— Дійшло, — прошепотіла Галка, задкуючи.

— І запам'ятайте, будете язиком ляпати, людей обмовляти, пожалкуєте!

Щука тицьнула дівчатам хліб і зачинила двері.

— Оце-то так! — чи то засуджуючи, чи то від захоплення сказала Галка, скоса поглядаючи на двері, за якими чимось залізним гримотіла Щука. — Ну й падлюка! Добре, хоч хліба дала... Загула наша гречка!

— Чому?

Галка багатозначно постукала пальцем себе по лобі.

— Мозок є? Розуміти треба. Щука напевне майже весь мішок сама зжерла, дуже їй хочеться нашу баланду сьорбати.

— Але ж це несправедливо! — обурилася Зорка, яка тільки тепер збагнула весь смисл розмови зі Щукою.

— Справедливо, несправедливо, а який сенс? — заперечила Галка. — Гречка ж однаково загула! Не повернеш! Ти краще мовчи про це, боюся я цієї Щуки... Сама ж чула, як вона погрожувала... Хіба не так?

— Так, — згодилася Зорка.